Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
— І чаго ім падаць? Проста очумєют… А я б з рибкай, таранькай… — мрійливо подивився в бік буфету, що аж манив.
— Якщо ти до пива ще риби напакуєшся, тоді вони не те що очуміють, вони очманіють!
— Дурнимі стануць? Гета тоє, што і треба развєдци — вивєсці з ладу шпійонав.
Подивився на компанію й запитав:
— А чаго ми чакаєм? Приєдуць гості, хай ідуць у гатель. Там йосць каму за імі даглядаць. Я скажу так…
Сербін уже вкотре роздратовано йому відповів:
— Надоел уже… У нас тут серьезное задание, серьезная работа, а вы… Вы же профессионалы, а ведете себя, как дети! — збуджено сплюнув під ноги. — Короче, старик, у нас приказ: встретить, познакомиться, отвести, провести. Войти в доверие… Потом показать все преимущества нашего социалистического строя. Все, не стану тебе больше этого повторять. Ждем!
— «Единение людей с людьми, основанное на реальном различии между людьми и взаимном человеческом доверии, понятие человеческого рода, перенесенное с неба абстракции на реальную землю, — что это такое, как не понятие общества» — із пафосом заявив Наконечний, не відриваючись від своїх думок.
Трохимович із головою здивовано перезирнулися. Наконечний охоче пояснив:
— Карл Маркс, письмо Людвигу Фейербаху в Брукберг.
Трохимович з ніг до голови оцінив Наконечного й парирував, граючи дурня:
— Разумна. Разумни гети твой Людвіг… і Карл — вельмі разумни! Такое напісаць! А я табє скажу так: чим хутчей яни приєдуць, тим больш да іх чалавєчай давєри… А калі яни нєдзє затримаюцца в шляху, іх смела можна западозриць в шпіянажи!
— Надоел!.. Их сопровождают наши люди, так что хватит тараторить без толку! — заявив Сербін і по-діловому відійшов убік, узявшись щось записувати в блокноті.
— Ну так, ну так… нічога ми тут нє разумеем, людзі цьомния, — криво всміхнувся Трохимович — і до Івченка тихо, довірливо: — Я такімі, як йон, у речци Одери рибу глушив, — і вголос, по-філософськи: — А риба там добрая била…
Голова з капітаном тихо пирснули від сміху.
Івченко зняв кашкета, витер носовиком піт з чола і з внутрішнього околиша. Запитав голову:
— Що думаєш про цих двох? Ділові такі…
Голова зітхнув — помітно, що вирішив розіграти Івченка й, розхитуючись, під скрип протезів, став «розмірковувати»:
— Що тобі сказати… Поперзавсе, учора навіть Крижень перед ними розшаркався, що мені гидко було, — підморгнув до Трохимовича; той зрозумів і закивав. — Чаю їм налив, горілки, пригостив монпансьє, понімаєш… А вони такі все фиркають, ніби ми маємо бігати перед ними, як руді миші.
У капітана на обличчі з’явився вираз настороженої недовіри до слів голови й водночас перестороги до гостей.
— Замолоді якісь для «непростих», — вирішив.
— Синки начальників, — охоче «пояснив» голова… — Подумай сам, Коля… Поперзавсе; кому довірять зустрічати іноземців? Ну, не нам з тобою ж! Риляками не вийшли, та й манери не панські… А вони он «Герцеговину флор» курять — улюблені папіроси нашого дорогого вождя товариша Сталіна!
Голова озирнувся й помітив, що Трохимовича вже поруч немає, кинув погляд у бік буфету — той щодуху мчав туди. Мирон Микитович штурнув під руку капітана й показав йому, як Трохимович летить вгамувати спрагу пивом.
— Он, ад’ютант гера оберста Крижня чеше до буфету драй бір трінкін.
— Як мінімум драй, — погодився Івченко.
— А вистав такого зустрічати іноземців?! Поперзавсе — ганьба на всю Європу. Ото й надіслали цих — насобачених цуциків.
— Нікого так не боюся, як оцих тимурівців. Що я натерпівся від них на фронті… Що не синок начальника — то якесь падло. Добре, що надовго не затримувалися: місяць-два — і він з новенькою медалькою іде на підвищення по службі… Але приходить нове доробло — і починає писати доноси. А я ж з-за ліній фронту не вилазив.
— Правда, — погодився голова. — I зараз, поперзавсе, лишне слово бовкнеш — моментом пошлють косити ліс у Сибіру. Тобі воно нада?
— Хотів би сказати, що воно мені менше всього треба, але скажу так: цього мені не треба взагалі.
— А ти спробуй їм сподобатися, може, з кар’єрою допоможуть…
— Нє, я звідси нікуди… Тут добре.
— Та жартую я, Коля, — засміявся голова. — Пацанва штабна. Видєлуються. За мендалями приїхали, — і замугикав:
Хмелел солдат, слеза катилась. Слеза несбывшихся надежд, И на груди его светилась Медаль за город Будапешт.Різко закінчив і продовжив думку: