Мобі Дік, або Білий кит - Герман Мелвілл
Утім, існувала одна обставина, яка послаблювала мою певність у тому, що мені виділять пристойну частку від спільного прибутку. Я ще на березі почув достатньо і про капітана Пелега, і про його дивакуватого старого приятеля Білдада; казали, що їм як двом головним власникам «Пекводу» інші власники — не такі поважані і до того ж розсіяні по всьому острову — дозволяють вирішувати всі корабельні справи на власний розсуд. І слід гадати, що в такому питанні, як набір команди, слово старого скнари Білдада могло важити найбільше — тим паче що він був тут, на борту «Пекводу», і читав тут свою вічну Біблію, зручно вмостившись у капітанській каюті, наче в себе вдома перед каміном. Та поки Пелег марно намагався обстругати перо великим кишеньковим ножем, старий Білдад, на мій превеликий подив — адже саме він був зацікавленою особою в цій справі, — старий Білдад, не звертаючи на нас ані найменшої уваги, мимрив собі під ніс: «Не збирайте собі скарбів на землі, де міль…»[115]
— Скарби, капітане Білдад? — перепитав Пелег. — Атож, що ти там кажеш про скарби? Як ти гадаєш, скільки ми повинні дати цьому хлопчині?
— Це відомо тобі самому, — пролунала замогильна відповідь. — Сімсот сімдесят сьома частка — це не забагато, як ти гадаєш? «…де міль і хробацтво нівечить, але…»
«Ото скарб, справді, — подумав я. — Сімсот сімдесят сьома частка! Я бачу, друже Білдад, ти страшенно боїшся, щоб я не зібрав великих скарбів на тому світі, де їх «міль і хробацтво нівечить». Це справді була дуже «довга пайка», і хоча з першого погляду велика цифра викликає в необізнаної людини хибне уявлення, найпростіші міркування доводять, що хоч би яким великим було число сімсот сімдесят сім, якщо його поставити в знаменнику, стане зрозуміло, що одна сімсот сімдесят сьома частина фартингу — це набагато менше, ніж сімсот сімдесят сім золотих дублонів; а я був саме такої думки.
— Ох, бодай тобі, Білдаде! — гримнув Пелег. — Чи ти хочеш обдурити цього хлопця? Треба дати йому більше.
— Сімсот сімдесят сьома, — повторив Білдад, не відводячи очей від книги, і забурмотів знову: «…бо де твій скарб, там буде і твоє серце».
— Я записую його на трьохсоту частку, — оголосив Пелег. — Чуєш, Білдаде? Я сказав: на трьохсоту.
Білдад полишив книгу і, з урочистим виглядом повернувшись до Пелега, мовив:
— Капітане Пелег, у тебе добре серце, але не забувай про свій обов'язок щодо інших власників корабля — а серед них багато вдів і сиріт — і не забувай, що, надто щедро винагородивши цього юнака за його працю, ми відберемо шматок хліба у цих вдів і сиріт. Сімсот сімдесят сьома частка, капітане Пелег.
— Слухай, Білдаде! — гарикнув Пелег, схопившись із місця і тупаючи ногами. — Провалитись мені на місці, якби я слухався твоїх порад у таких справах, у мене на совісті лежав би такий тягар, що він потопив би найбільший корабель, який коли-небудь огинав мис Горн!
— Капітане Пелег, — незворушно заперечив Білдад, — може, твоя совість сидить у воді на десять дюймів чи на десять сажнів, це тобі краще знати; але ти затявся у своїй грішній омані, і боюся, що твоя совість дала таку течу, від якої сам ти врешті-решт підеш на дно — просто до пекла, капітане Пелег.
— Он як! До пекла! Ти мене скривдив! Це тяжка кривда. Казати людині, що вона піде до пекла, це ж просто пекельні глуми. Чорт забирай! Тільки скажи це ще раз, Білдаде, і побачиш, що буде. Я… я… та я козла живцем проковтну, зі шкурою та рогами! А ну геть звідси, нудисвіте, геть, кислоокий сучок! Забирайся звідси прямим курсом!
З цими словами він кинувся на Білдада, але той слизнув убік з якоюсь неймовірною спритністю.
Спантеличений цією раптовою сваркою між двома головними і відповідальними власниками корабля і вже вагаючись, чи варто найматися на цей корабель з такими непевними хазяями і непостійними капітанами, я відступив від дверей, щоб пропустити Білдада, оскільки був певен, що він прагне втекти від Пелегової люті. Але, на мій подив, той спокійнісінько всівся на транці і вочевидь не мав наміру кудись іти. Він давно звик до грішної впертості Пелега та його манери поводитися. Що ж до Пелега, то він також, виливши всю свою лють, сів на місце — сумирний мов ягнятко, однак усе ще тремтів, бо його нервове збудження не вляглося остаточно.
— Хух, — мовив він нарешті, відсапуючись, — шквал начебто пішов з лівого борту. Білдаде, ти колись умів гарно заточувати острогу, то обстругай мені це перо, будь ласка. Ножик у мене геть затупився. От спасибі тобі, Білдаде. То як тебе звати, хлопче? Ізмаїл? Отож, Ізмаїле, я записую тебе на трьохсоту частку.
— Капітане Пелег, — сказав я, — у мене є товариш, він теж хоче піти в плавання. Можна я приведу його завтра вранці?
— Ну звісно, — відповів Пелег. — Приведи, а ми на нього подивимося.
— А яку частку запросить він? — проскреготів Білдад, підвівши очі від Біблії, у яку знову заглибився.
— Нехай тебе це не турбує, Білдаде, — сказав Пелег. — Він уже коли-небудь ходив на китобійці? — звернувся він до мене.
— Він убив стільки китів, що й не злічити, капітане Пелег.
— Тоді приводь його сюди.
І я, підписавши папери, пішов звідти, цілком певний у тому, що якнайкраще виконав покладену на себе роль і що «Пеквод» — саме той корабель, на якому Йоджо судив нам із Квіквегом обігнути мис Горн.
Але, ступивши кілька кроків, я згадав, що так і не побачив капітана, з яким мені доведеться вирушати в плавання; хоча я знав, що капітан часто з'являється тільки тоді, коли китобійний корабель уже повністю готовий до плавання і вся команда на борту, — адже рейси звичайно дуже довгі, а відпустки на берег дуже короткі, і капітан, якщо він має родину чи якусь серйозну справу, геть не цікавиться своїм поставленим у порту кораблем, перекладаючи свій клопіт на плечі судновласників, поки все не буде готове для майбутнього плавання. І все ж таки слід було б подивитися на капітана, перш ніж безповоротно віддатися під його оруду. Я повернув назад і, озвавшись до капітана Пелега, спитав, де можна знайти капітана Ахаба.
— А нащо тобі капітан Ахаб? З паперами все гаразд. Тебе записали.
— Так, але мені
