Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
«І кине хтось червоні хризантеми, политі кров’ю й п’яними сльозами…»
Ох, Андрушо, Андрушо, навіть мертвий, ти лишився моїм найвірнішим другом і приніс дарунок, який мені вже й не мріявся, ти вмер від ран, а я ніби живий і заприсягався жити довго й уперто, бо мав на те права й причини, насправді ж я давно вбитий на війні так само, як і ти, дорогий Андрушо, моє тіло пробите гарматами «тигрів» і «пантер» під Прохорівкою, знищене на Дуклянському перевалі, розстріляне на Сандомирському плацдармі, голос мій вмер разом з останнім стогоном болю, я неприсутній у цьому світі, я безмовний, як і ти, безправний, як усі колишні, тепер нікому вже не потрібні воїни, приречений коли не на переслідування і знищення, то принаймні на знікчемніння і вічне забуття, та водночас я живу, всупереч усім законам природи, усім диктаторам, нікчемам, негідникам і невдатникам, я живу за себе самого і за тебе, Апдрушо, я дихаю нашими українськими вітрами і вітрами твоїх хуторів, Авдрушо, я мислю важко, правильно, але й многоцвітно, як наші невмирущі предки, я цілую жінок, призначених для живих, а ми з тобою, Андрушо, вічно живі, я сміюся з усіх отих так званих живих, які вже давно мертві, і зневажаю їх, зневажаю, зневажаю!..
Повернення з непам’яті було тяжке, болісне і мало не на грані містики: чи справді вмер Андруша Супрун і чи справді його закопали в мільйоннолітню українську глину? А Юлія? Чи справді бачив він її ось тут, на цій темній посеред суцільної степової сріблистості стрічці шосе, в пошарпаному американському «доджі», майже нереальному після стількох повоєнних років, але (майже в обіймах!) між двома аж надто реальними, днома повнометражними офіцерами радянської міліції («Розовые лица, револьвер желт, моя милиция меня бережет»)?
Полковник авіації не міг знехтувати службою аж так, щоб разом із своєю ненаглядною Людою бути присутнім на студентському похороні, але він прислав свій службовий джип, і тепер Люда заявила, що після того, що сталося з Шульгою, вона не може ось так кинути його тут, на холоднечі за містом, а повинна відвезти додому, до гуртожитку, зрештою, куди він сам скаже. Шульга зніяковіло бурмотів, що з ним усе гаразд, що то була миттєва слабість і взагалі з ним таке вперше у житті, але Люда не хотіла слухати, з допомогою своєї подруги, лаборантки кафедри електрогенераторів Регіни Іполитівни, вона майже силоміць допровадила Шульгу до маленької стриблиної машинки, і Шульга тільки розгублено усміхнувся, опинившись на задньому сидінні між двома вродливими молодими жінками, і потай радів, що може за цією зрозумілою для всіх розгубленістю приховати те страшне збентеження, сум’яття, справжню катастрофу, що рвали йому душу відтоді, як він побачив на чорному шосе примарний, ніби з легенд про летючого голландця, «додж» і почув нечутний сонячний сміх Юлії.
Жінки щось говорили. Шульга не чув нічого. Від них розпросторювався теплий дух, змішаний з пахощами дорогих парфумів, Шульга був холодний як крига. Після цвинтарних печалей до жінок могутніми хвилями поверталося життя, їхні молоді лиця знов грали гожістю, палахкотіли рум’янцями, а Шульга відчував, що його обличчя поблідло ще дужче, ніж тоді, в короткій непам’яті, не бачив себе ні тоді, ні тепер, але знав точно, що сидить між цими сповненими життя, прекрасними жінками блідий і холодний, як мрець. Жінкам завжди хочеться чоловічої уваги, що вони вродливіші, то більшої уваги домагаються, так було і тепер, і полковницька жона в дорогому світлому пальті з чорно–бурою лисицею, і безумно вродлива лаборантка, таємнича жінка в каракулевім жакеті загрозливо–таємничих довоєнних років, обидві безмовно домагалися свого права коли й не на цілковите володіння цим упертим чоловіком у доволі зношеній, ще фронтовій офіцерській шинелі, то принаймні на звичайний знак уваги, бодай простої ввічливості.
Ніхто не знає, що діється у твоїй душі, нікому немає до цього ніякого діла: ні вродливим жінкам, ні партії й урядові, ні марксо–ленінському вченню. Всі домагаються тільки свого, виставляючи поперед себе, мов щит, слова свого найвищого пророка й апостола про те, що історія і саме життя — це не що, як тільки діяльність людини, яка здійснює власні наміри. Коли кожному дозволяється здійснювати власні наміри, то чому ж не має такого права він?
— Куди ти дивишся, Шульга? — вередливо допитувалася Люда, зауваживши, що він дивиться не на неї, не на безумно вродливу Регіну Іполитівну, а вперто повертає свою велику голову назад, озираючись, мовби здійснюючи якийсь суто чоловічий обряд. — Чого ти туди дивишся, Шульга? Ти що? Досі не помітив, які біля тебе жінки?
Ох, помітив — не помітив… Коли в тебе вмер найдорожчий товариш і друг і ти зоставив його в холодній українській глині навіки–віків, то мимоволі станеш озиратися туди, де він лежить, і не захочеться дивитися ні вперед, ні по боках, ні в глибини всеперемагаючого вчення… Невже жінки цього не розуміють?
— Ну, куди ти дивишся, Шульга? — вередливо допитувалася Люда. — Знов на кладовище? Коло тебе ми з Регіною Іполитівною, а ти на кладовище? Шульга!
Але він дивився не на кладовище, а на безконечну стрічку темного шосе, яка губилася в сріблястих глибинах степу, і знов, і знов бачив на тій темній смузі стареньку американську машину.
— Сержанте, — не відриваючи погляду від примарливого видива, спитав Шульга водія джипа, — ти не помітив, як повз кладовище проїхав «додж» з двома міліціонерами і жінкою?
— Без понятія, — сказав водій.
— Він же в авіації, — засміялася Люда. — Дивиться тільки на небо…
А Шульга дивився і на небо, і на землю,
