Юлія, або Запрошення до самовбивства - Павло Архипович Загребельний
— Ні, Андрушо, — заперечив Шульга, — ми п’ємо не для примітивного сп’яніння і не для тупого вдоволення.
— Тоді навіщо ж?
— Для великої свободи духу, щоб здобути священне безумство, яке відкриває перед чоловіком усі світи й антисвіти. Поки ми п’ємо — ми думаємо, мислимо.
— Про що ж ти думаєш, Шульга?
— Про одну жінку. Завжди про ту саму, про неї і тільки про неї…
— А як же Галя, моя сестра? А хутори?
— Ти ж сам сказав: Галя ще росте…
— А–а, справді… А думати?.. Нащо нам з тобою думати, коли за нас думає партія і товариш Сталін? І марксизм–ленінізм за нас думає. І газета «Правда». І слова першотравневих та жовтневих закликів. Ти сидиш, як баран, як секретар нашого факультетського партбюро Барабаш, а за тебе думають чиїсь слова. Як армійський барабан за солдата. Ну, красота! Хочеш, Шульга, я заграю тобі своєї улюбленої?
— «В лесу прифронтовом»?
— Фронт — що? Фронт — пройдений етап, як і ми з тобою. Я тобі заграю танго «Гольфстрім». Може, я його сам і вигадав, щоб отак для друзяки… Що ми з тобою тепер, Шульга? Хто ми і куди попали? Жовторотики з десятирічки, матроси, злодії, колишні офіцери, алкоголь, любов, божевілля, тьма і мрак!..
— А в мені вмирає відчуття танка, — признався Шульга. — Там ти в залізі і сам ніби залізний, і весь ‘світ заздрить тобі, ненавидить і б’є в тебе на смерть, а тепер ти голий і нікому ніякого діла до тебе…
— Дівчата, — втішив його Супрун. — Дівчата ж тебе помічають?
— Це все несерйозно. Для мене всі дівчата — борний вазелін. Масне й ніяке. А я шукаю жінку, яка мене спалить.
— Шукаєш чи вже знайшов?
— Знайшов і загубив. Тепер шукаю. Може, й ціле життя шукатиму. Я довго житиму, отож час є…
— Мені теж циганка наворожила, ніби довго житиму. Каже: безногі живуть довго. Але збрехала. Щось у мені медсанбатівські хірурги не так зшили, чи то жили, чи то сухожилля, ти ж знаєш, як там у фронтових медсанбатах було, суцільна лотерея, рулетка… Звідти я вискочив ніби живий, тепер бачу: рано радіти. Треба поспішати. І з любов’ю, і з випивкою, і з танго «Гольфстрім». А доживемо до літа — поїдемо на хутори. Поїдеш зі мною, Шульга?
Андруша Супрун не дожив до літа. Вмер у січні. Погода була гарна, невеличкий морозець, все в інеї: дерева, будинки, проводи між стовпами уздовж дороги, яка йшла з міста в глибину степу, на могильних каменях старого міського кладовища. Могилу для Ацдруші вирили коло самої дороги. Шульга подумав, що машини, які йтимуть по шосе, не дадуть спокійно й поховати друга, але машин того зимового дня було мало, і сумна цвинтарна тиша порушувалася не гуркотом моторів, а дівочим плачем над Андрушиною труною, плакали за акордеоністом, за дотепним хлопцем, за вродливим коханцем, плакали за Андрушею Супруном, якого вже ніколи не буде і якого вже ніхто на світі не зможе замінити, дерев’яна труна стояла на горбку глини, викопаної з глибини могили, спершу метровий шар чорнозему, а далі, мало не до центру землі, глина й глина, європейська і азіатська, кембрійська і докембрійська, глина, з якої Бог зліпив Адама, бо Адам же зліплений з української глини і, звісно ж, був українцем так само, як і прародителька Єва і сам Ісус Христос, бо відомо ж, що в Гефсиманському саду, щоб приспати апостолів, він співав їм української пісні «Розпрягайте, хлопці, коні та лягайте спочивать». Шульга не міг підступитися до того трагічного глиняного горбка, до дерев’яної труни, в якій лежав Андруша Супрун, доцент Шухман кивав Шульзі: давай промову, але дівчата плакали дедалі голосніше, тужливіше, розпачливіше, яка там промова, він не наважувався глянути на мертвого товариша, холодне крило смерті ніби війнуло й над ним самим. Шульга відчув, ніби провалюється крізь землю, срібний світ, осяяний золотим зимовим сонцем, зненацька став чорним, як стрічка шосе посеред снігів, а тоді й зовсім щезнув, і Шульга щезнув разом з ним.
Йому здавалося, що опритомнів він одразу і опритомнів од сорому. Як же так? Пройшов пекло війни, бачив стільки крові, стільки смертей, сам умирав і оживав і жодного разу не втрачав свідомості, не знав, що це таке, а тут… Шульга ще Мав сподівання, що ніхто не помітив його миттєвої слабості, та, на жаль, виявилося, що то була не мить, він уже не стояв, а сидів на тій самій могильній глині, на якій стояла Андрушина труна, і доцент Шухман не кивав йому, щоб починав промову, а клопотався з медиками — лікарем і сестрою в білих халатах, а факультетські дівчата — Люда, Римма, Мара, Тома, Ніна — вже не плакали, а схилялися над ним, Шульгою, і хтось підносив йому до вуст склянку з пахучою рідиною (валер’янка, якої він зроду не пив?), хтось підтримував за плечі, хтось шепотів стурбовано: «Шульга, як ти? Тобі вже краще, Романочку?» Романом, його, мабуть, називала Люда, розкішна красуня, яку на заняття привозив джипом бравий полковник авіації і завжди ждав біля інституту, доки Люда помахає йому з вікна п’ятдесят четвертої аудиторії на третьому поверсі, а Люда, махаючи своєму полковникові, щоразу підкликала до себе Шульгу, шепотіла: «Ну, Романе, ну, Романочку, ну чого ти такий? Скажи одне тільки слово, і я кину цього свого імпотента і піду за тобою хоч на край світу! Романочку!». Він не казав того чарів ного слова, якого ждуть усі дівчата світу, ні Люді, ні будь–кому, бо вже сказав колись у таких далеких віках і світах, що страшно й подумати, і коли тут, на холодній цвинтарній глині, виринаючи з непам’яті, почув гаряче Людине «Романочку», то теж не сказав нічого, бо не мав ні спромоги, ні бажання, ні часу. Часу не мав уже більше ні на що, бо саме тоді, як до нього повернулася свідомість, по шосе побіля них повільно, якось ніби перевальцем (мабуть, зношений двигун, устиг подумати Шульга), примарливо–безгучно, ніби в німому кіно, проїхав старий, пошарпаний «додж», у кузові якого між
