Повість про Ґендзі. Книга 1 - Мурасакі Сікібу

«Я дав тверду обітницю залишатися в горах протягом цілого року й тому, на превеликий жаль, не зможу супроводжувати вас додому», — сказав він, наливаючи гостеві святкового вина.

«Запали мені глибоко в душу тутешні гори й води, — відповів Ґендзі, — але турбота про мене Його Величності не залишає мені іншого вибору, як повертатися у столицю. Однак я навідаюсь до вас повторно, коли ще не опаде цвіт».

«Як повернусь у столицю,

То друзям я скажу:

«До вишень у горах

Спішіть чимдуж, поки цвіт їхній

Вітер не розвіяв ущент», —

промовив Ґендзі. Його манера говорити й тембр голосу просто зачаровували.

«Я начебто побачив,

Як квітка удумбара[108]

Зацвіла переді мною.

Тому до себе гірська вишня

Очей моїх уже не привертає», —

відповів монах Содзу, а Ґендзі, всміхаючись, зауважує: «Справді, велика рідкість — побачити квітку, що розкривається один лиш раз за стільки років...» — і передав чашку поважному аскетові.

«У келії гірській

Соснові двері

Відчинивши на мить,

Я квітку побачив чарівну,

Якої донині не знав», —

вимовив той зі сльозами на очах і підніс Ґендзі оберіг токо[109]. У свою чергу, побачивши це, монах Содзу взяв чотки з насіння священного дерева бодхі[110], які колись з країни Кудара[111] привіз принц Сьотоку-тайсі[112], — чотки, оправлені коштовним камінням, — і поклав їх у привезену звідти ж китайську скриньку. Скриньку, зав’язавши у вузлик з прозорої тканини, прикріпив до гілки сосни. Потім узяв горщечки з темно-синього лазуриту і, наповнивши їх цілющим зіллям, прив’язав до гілок гліциній та вишень і все це разом підніс гостю. Ґендзі ж заздалегідь послав у столицю слугу по речі, потрібні на зворотному шляху, зокрема пожертви для поважного аскета і монахів, що читали сутри, а також навіть для дроворубів. Отак усіх винагородивши, Ґендзі зібрався в дорогу.

Монах Содзу зайшов у внутрішні покої, щоб повідомити сестрі про намір гостя, але монахиня відповіла:

«Наразі я не можу сказати нічого певного. Якщо намір шановного гостя не зміниться, років через п’ять можна буде про це подумати...»

Содзу так і переказав Ґендзі, нічого не додаючи від себе. А той, нітрохи не задоволений, через хлопчика-слугу монаха Содзу передав монахині такого листа:

«Вечірньої пори

Мені перед очима

Майнула квітка чарівна,

Та от уже настав світанок,

А імла все не зникає».

«Чи справді так важко

Розвіятись імлі навколо?

Про це судити рано,

Тож почекаймо,

Може, небо проясніє», —

відповіла монахиня. Письмо її відзначалося витонченою простотою і надзвичайним благородством.

Коли Ґендзі вже сідав у карету, прибув гурт юнаків з дому Лівого міністра йому назустріч. «Чого це ви нікому не сказали, куди поїдете?» — дорікали вони. Приїхали То-но цюдзьо, Сатюбен і багато інших. «Хоча знаєте, з якою радістю ми вам прислужували б, ви так безсердечно нами знехтували. А тепер було б зовсім прикро, якби ми повернулися назад, навіть не відпочивши під цим чудовим цвітом».

І от, сівши на мох під скелею, вони стали пригощатися вином. Поруч був вигадливий водоспад, з якого скочувалася чиста й прозора вода. То-но цюдзьо витягнув з-за пазухи флейту й підніс її до губ. Сатюбен заспівав, неголосно відбиваючи такт віялом: «На захід від храму Тойора...»[113] Сини Лівого міністра перевершували багатьох своєю красою, але Ґендзі, який втомлено притулився до каменя, вражав такою дивовижною вродою, що, подивившись на нього, годі було відірвати свій погляд. Як завжди, серед друзів Ґендзі знайшлися юнаки, що грали на простих флейтах «хіцірікі», а у молодих придворних виявилися флейти «сьо». А от монах Содзу приніс семиструнне кото «кін».

«Будь ласка, заграйте й здивуйте гірських пташок», — наполягав він, а Ґендзі, хоч і посилався на слабість, усе-таки виконав вельми приємну мелодію. Нарешті всі разом вирушили в дорогу.

«Як жаль, що він поїхав...» — сумували монахи і служки, пускаючи сльози. А літні монахині, яким зроду не доводилося бачити людину такої краси, казали одна одній: «Ні, він не схожий на людину нашого світу». І навіть монах Содзу, витираючи сльози, проказував: «О, як прикро, що людина такої рідкісної краси народилася в нещасливій країні Сходу Сонця в пору Кінця Закону[114]. Цікаво, які події у попередньому житті стали тому причиною?» А дівчинка, по-дитячому простодушно захоплюючись красою Ґендзі, визнала: «Він гарніший навіть від мого батька». — «Якщо так, то стань його дочкою», — радили їй, і вона кивнула, подумавши: «От було б чудово!» І коли гралася ляльками або малювала, то лише один образ хвилював її уяву — «пан Ґендзі», якого вона розкішно одягала і ніжно берегла.

Повернувшись до столиці, Ґендзі насамперед поїхав у палац, щоб розповісти Імператору про те, що сталося з ним за цей час. «Здається, ти дуже змарнів», — мовив батько украй стурбовано. Розпитував про поважного аскета, і Ґендзі, розповідаючи про все докладно, відгукнувся про нього з високою повагою: «Мабуть, цей монах цілком гідний сану адзарі. Однак дивно, що, незважаючи на свої великі здібності, він у нас був зовсім невідомий». У найвищих покоях перебував і Лівий міністр. «Я сам збирався поїхати вам назустріч, але ви покинули нас таємно, і я передумав... А тепер вам не завадило б день-два перепочити, — сказав він і відразу додав: — Я міг би прямо зараз відвезти вас до себе». Ґендзі не мав охоти їхати до міністра, але піддався його настирливому вмовлянню. Міністр посадив зятя у свою карету, а сам примостився ззаду. Така його зворушлива дбайливість швидше бентежила Ґендзі, ніж радувала. В оселі Лівого міністра все було готовим до приїзду. За час після його останніх відвідин вона змінилася до невпізнання — наче стала казковим нефритовим замком.

Молода пані[115], як завжди, сховалася у внутрішніх покоях, не бажаючи показатися своєму чоловікові, і міністрові ледве вдалося умовити її вийти. Сидячи церемонно й непорушно перед Ґендзі, як їй звеліли, вона здавалася йому намальованою на картині героїнею старовинної повісті. І тоді він подумав, наскільки приємнішою була б їхня зустріч, якби міг розповісти їй про недавню подорож у гори і, сподіваючись на глибоке розуміння й щирий відгук, поділитися з нею своїми враженнями... Але, на жаль, вона ніколи не відкривала йому своєї душі, трималася від нього осторонь, тож з плином часу відчуження між ними стало для Ґендзі таким нестерпним, що мимоволі він сказав: «Я був би щасливим, якби хоч іноді ви поводились, як звичайна дружина. Останнім часом я страждав від страшної хвороби, але ви навіть не потурбувалися станом мого здоров’я. У цьому немає нічого нового, але все-таки прикро...» — «Може, як тоді, коли чекаєш на того, хто обіцяв, але ні разу не приходить[116]?» — знехотя відповіла вона, скоса глянувши на чоловіка й підкресливши свою сувору, горду красу.

«Ви рідко коли зі мною розмовляєте, але такі дошкульні слова стосуються не нас, а інших людей. Які ж ви жорстокі! І хоча я постійно намагаюсь пом’якшити ваше холодне ставлення до мене, ваша неприхильність до мене тільки зростає. Та нічого,