Пані Боварі - Гюстав Флобер

— Справді! — швидко сказав він, притишуючи голос. — Мені не доведеться ходити за ними далеко, щоб для вас добути… Майте це на увазі.

І потім почав розпитувати про хазяїна «Французької кав'ярні», старого Тельє, якого саме лікував тоді пан Боварі.

— Що це таке сталося з дядьком Тельє?.. Кашляє так, що весь дім розлягається… Боюсь, що скоро замість фланелевої фуфайки йому треба буде дерев'яного бушлата. Ой і колобродив же він замолоду! У таких людей, ласкава пані, душа міри не знає. Він просто спалив собі горілкою всі нутрощі. А все-таки прикро бачити, як старий знайомий вибирається на той світ.

І, зав'язуючи картонку, він продовжував свої міркування про клієнтуру пана доктора.

— Мабуть, усе то від погоди, — сказав він, хмуро поглядаючи в вікно, — усі оті хвороби. Я й сам якось ніби не в своїй тарілці останнім часом. Треба буде й мені днями зайти порадитись до пана доктора, бо щось у попереку ломить. Ну, до побачення, пані Боварі! Завжди до ваших послуг! Моє шануваннячко!

І він тихенько причинив за собою двері.

Емма веліла подати обід на підносі в свою кімнату, до каміна. Вона їла поволі. Все здавалось їй смачним.

«Правильно я зробила», — говорила вона собі, згадуючи про шарфи.

Раптом на сходах почулися кроки: то був Леон. Вона встала, підійшла до комода і взяла першого-ліпшого непідрубленого рушника. Коли юнак увійшов, вона дуже пильно працювала.

Мова якось не мовилась: пані Боварі щохвилини змовкала, Леон теж був дуже збентежений. Він сидів на низенькому дзиґлику біля каміна і крутив у руках футлярчик із слонової кості; хазяйка орудувала голкою, час від часу пригладжуючи рубець нігтем. Вона вже зовсім не озивалась, і він теж не говорив нічого, зачарований її мовчанкою не менше, ніж її словами.

«Бідний хлопчик», — думала вона.

«Чим я їй не догодив?» — запитував він сам себе.

Кінець кінцем він таки заговорив, повідомивши, що цими днями має їхати до Руана в справах своєї контори.

— Ваш абонемент у нотну бібліотеку кінчився; хочете, я продовжу його? — спитав він.

— Не треба, — відповіла вона.

— Чому?

— Просто так…

І, прикусивши губу, вона витягла довгу сіру нитку.

Ця робота дратувала Леона. Йому здавалось, що Емма даремно псує собі пальці; йому спав на думку якийсь галантний комплімент, але він не насмілився вимовити його.

— Отже, ви вирішили кинути? — спитав він.

— Що? Музику? — перепитала вона жваво. — Ну, ясно, боже мій! Мені ж треба вести господарство, глядіти за чоловіком — хіба тут мало клопоту, мало в сто раз важливіших справ!

Емма подивилась на годинника. Шарль десь затримався. Вона вдала, що дуже турбується.

— Він такий добрий, — повторила вона кілька разів.

Клерк і сам добре ставився до пана Боварі. Але така ніжність з її боку прикро вразила його; проте він продовжував вихваляти лікаря, як це, зрештою, робили всі йонвільці і особливо аптекар.

— О, це славна людина, — сказала Емма.

— Безперечно, — підтвердив клерк.

І він став говорити про пані Оме. Вони обоє часто сміялися з її неохайного туалету.

— То що ж? — перебила його Емма. — Добра мати родини не повинна багато думати про вбрання.

Знову запала мовчанка.

Так само було і в наступні дні. Все в Еммі змінилось — і манери, і мова. Помітно було, що вона ретельніше взялася до господарства, стала частіше бувати в церкві і суворіше стежити за служницею.

Берту вона взяла від мамки. Коли бували гості, Фелісіте вносила дівчинку в кімнату, пані Боварі роздягала її і показувала всім її тільце. Вона заявляла, що страшенно любить дітей, що це її втіха, її радість, її пристрасть. Свої ласки вона супроводжувала патетичними тирадами, які нагадали б іншим людям, не йонвільським обивателям, сашетту з «Собору Паризької богоматері».[46]

Повертаючись додому, Шарль завжди знаходив біля каміна свої зігріті виступці. Підкладка в його жилетах тепер ніколи не теліпалась, до сорочок були пришиті всі ґудзики, а нічні ковпаки — любо глянути — були рівними купками розкладені в шафі. Гуляючи з ним по садку, Емма вже не морщилась, як раніше; що б він не пропонував, на все погоджувалась, хоч і не розуміла тих бажань, яким скорялась без усякого ремства. І коли Шарль вигрівався увечері коло каміна, склавши руки на животі, поставивши ноги на решітку, розчервонілий від ситного обіду і сяючий від щастя, коли його дівчинка рачкувала по килиму, а жінка, вигинаючись тонким станом, нахилялась через спинку крісла і цілувала його в чоло, — Леон дивився на щасливця і думав:

«Яке безумство! І як мені підійти до неї?»

Вона стала здаватись йому такою цнотливою і неприступною, що в ньому погасли останні проблиски надії.

Але таким відреченням він поставив кохану жінку на цілком виняткове місце. Образ її ніби очистився від гріховної, тілесної краси, якою йому не судилося втішатись. І вона ввійшла в його серце, підносячись у ньому все вище й вище і віддаляючись від землі світлосяйним видінням. Це було одне з тих чистих почувань, що не заважають ніяким щоденним заняттям. Вони дорогі людям своєю незвичайністю, і журба від їхньої втрати більша від тієї радості, яку вони спроможні будь-коли дати.

Емма змарніла, щоки її зблідли, лице видовжилось. Чорне волосся, великі очі, рівний ніс, плавна хода, постійна тепер мовчазність, — такою вона проходила своє існування, здавалось, ледве торкаючись до нього і несучи на чолі печать якогось великого призначення. Вона була така печальна, така спокійна, така лагідна і водночас така стримана, що від неї віяло неземними чарами; так у храмі здригаєшся від аромату квіток, змішаного з холодом мармуру. Інші теж мимоволі підкорялись її чарам. Аптекар казав:

— Це жінка надзвичайних здібностей; її хоч зараз у супрефектуру!

Хазяйки захоплювались її ощадністю, пацієнти — її ґречністю, бідні — її щедрістю.

А в ній тим часом кипіла жага й лють, пристрасть і ненависть. За тією сукнею в прямих складках ховалось збентежене, збурене серце, а ті цнотливі уста не зраджували внутрішньої муки. Вона була закохана в Леона й прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зустрічі з ним порушували зачарування мрій. Зачувши його кроки, Емма трепетала, але в його присутності хвилювання вщухало, і лишалось тільки безмірне здивування, що переростало в сум.

Леон не знав, що коли він виходив від неї в безнадії, вона вставала з місця слідом за ним, щоб подивитись на нього в вікно, її тривожив кожен його крок; вона стежила за виразом його обличчя; вона вигадала якусь історію, щоб знайти привід побувати в його кімнаті. Вона заздрила щастю аптекарші,