Шість головоломок для дона Ісидро Пароді - Хорхе Луїс Борхес

суперечці останнє вагоме слово, ствердив, що сеньйор Реновалес був правий, коли хотів вигнати Тадео Лімардо (на той час Реновалеса в готелі не було, він сидів у цукерні «Перлина»). Відтак Сарленга наказав Лімардо забиратися геть, попри те, що було вже доволі пізно, годинник вибив восьму. І Лімардо, наївна душа, покірно подався пакувати валізу й ладнати торбу, а руки його при тому всьому жахливо трусилися. Сімон Файнберг навіть вирішив було йому трохи допомогти. Поспішаючи спакувати речі, селюк ніяк не міг знайти свій ніж із кістяним руків’ям. У Лімардо в очах блищали сльози, коли він востаннє поглянув на заклад, що дав йому прихисток. Він кивнув нам на прощання, зробив крок у темінь і щез із очей, як воно часом пишуть — дорога його пролягла в нікуди[266]. І що ви собі думаєте? Хто розбудив мене з першими півнями? Лімардо! Він подав мені чашку мате з молоком, я випив залпом і не запитав його, яким же це дивом він знову опинився в готелі. Цей мате, що його я прийняв із рук вигнанця, досі обпікає моє піднебіння. Ви подумаєте, що Лімардо повівся як анархіст, оскільки не підкорився наказу господаря готелю, але спробуйте уявити, як воно людині — позбутися власного кутка, заради якого ти встиг пролити стільки поту і який частково замінив тобі рідний дім.

Отже, я необачно прийняв із його рук мате, але потім злякався і вирішив, що краще мені не виходити з кімнати, а тому прикинувся хворим. Коли через декілька днів я все ж таки ризикнув визирнути в коридор, один із бовдурів із мансарди розповів мені, що Сарленга знову хотів вигнати Лімардо, але той упав на підлогу біля порога і покірно дозволив копати себе ногами. Він, щоб ви розуміли, вдався до тактики пасивного спротиву, тому й переміг. Від Файнеберга я, безумовно, так і не добився жодних подробиць, бо він відомий егоїст: не любить, щоби хтось про щось знав більше, аніж довідався він. Але мені на все це начхати, я й без нього чудово обійдуся, тому що прекрасно спілкуюся з постояльцями із хоромів по 0,95 долара, хоча волію не ризикувати їхнім добрим до мене ставленням, враховуючи, що тільки місяць тому я вже був втягнув їх у деякі перипетії. Тобто я все порозвідував на власну руку: Лімардо цим разом розмістився в комірчині під сходами, де дотепер зберігалися мітли та інший господарський інвентар. Як на те, в нього з’явилася одна вельми суттєва перевага: він міг чути все, що діялося в кімнаті Сарленги, бо комірчину від неї відділяла всього лише тонка перегородка з фанери[267]. Однак несподіваною жертвою цієї оборудки виявився я: мітли перерахували, внесли в господарський реєстр і віднесли на зберігання до моєї кімнати, при цьому Файнберг проявив макіавеллівську підлоту і підлаштував так, що їх поставили з мого боку.

Ну, але якою ж недоброю може виявитися людська натура! Спочатку Файнберг повівся наче закінчений фанатик у справі з мітлами, а потім почав інтригувати, заморочив голову трьом лобурякам з мансарди, а також Лімардо, вдаючи, наче намагається відновити злагоду і мир у нашому готелі. Оскільки люту сварку через пофарбованого кота всі почали поступово призабувати, Файнбергові довелося нагадати деякі деталі. Він роз’ятрив рани бовдурів в’їдливими репліками, насмішками та відвертим глумом. Коли ж усі були вже цілком готові битися, поставало тільки питання, як саме: жбурляти один в одного черевиками чи, може, взагалі не знімати взуття і лупити ногами, Файнберг нараз круто повернув кермо, відволікаючи увагу компанії байкою про цілюще чудодійне вино. Між іншим, можете не сумніватися, що у цій сфері він неабиякий спеціаліст, тому що напередодні доктор Пертіне[268] привіз йому вино «Апаче» («знамените цілюще вино, рекомендоване доктором Пертіне»[269]).

Я завжди повторював, що коли треба залагодити конфлікт, то немає нічого кращого, аніж вино. Щоправда, додам, що адміністрація готелю повинна стежити за тим, аби алкоголем не зловживали занадто часто. Тому, переконавши їх, що троє проти одного, хай навіть і озброєного, битися не можуть і що сила — в єдності, Файнберг натякнув, що, якби вони раптом вирішили випити за справу залагодження конфлікту, він роздобуде для них — за зовсім, ну абсолютно смішною ціною — той-таки животворний напій. Кожен із нас полюбляє десь зекономити, якось щось вигендлювати. Тому так і постановили. Файнбергові тої ж миті замовили дванадцять пляшок; після восьмої вони вже сиділи — всі четверо — як нерозлийвода. Уявіть собі, ці кляті егоїсти наче й не зауважували мене, наче й не помічали, як я ненав’язливо прогулююся повз них зі склянкою в руці. Поки селюк не пожартував, мовляв, не годиться ображати навіть таких нікчем та що нібито ми з ним зліплені з одного тіста. Тут вони дружно розреготалися, а я скористався з нагоди і, не надто церемонячись, налив собі вина; і якесь воно таке було, що хіба горло ним полоскати, принаймні так я спочатку собі подумав, але це тільки тому, що з перших ковтків вино неможливо розсмакувати, а як уже я його розпробував, воно зробилося немов справжнісінький бальзам, від нього аж язик ставав в’язким, ніби його застромлено в банку з цукровим сиропом. Тим часом Файнберг змінив платівку і почав говорити про вогнепальну зброю. Став розпитувати Лімардо, скільки з нього здерли за пукавку, причеплену до його ременя, далі пообіцяв, що якби кому треба було, то роздобуде таку ж, але за кращою ціною. Як ви розумієте, після цього розмова дуже пожвавішала, справа дійшла навіть знаєте до чого? Якщо вже Носатий таке бовкнув, кожен почав висловлювати свою думку, при цьому вони перестали слухати один одного. За словами Пахабрави, купувати нову зброю — це приблизно те ж саме, що ставати на облік у поліції, один придурок почав казати, нібито він ревний патріот «Тіро Федераль»[270], а я не стримався і заявив, що будь-яку зброю заряджає диявол, ще й сам, особисто. Лімардо, якого розвезло від випитого, ляпнув, начебто він втілює якийсь план, що йому треба вбити певну людину. Ну, а Файнберг розказав про одного росіянина, який не хотів купувати в нього, Файнберга, револьвер тільки через те, що напередодні його налякали шоколадним пістолетом.

Наступного дня мені забаглося довести, що я тут людина не стороння, тому проходжався біля так званого штабу, тобто, власне, повз перше патіо, де шукала прохолоди ціла наша верхівка, збираючись, щоби випити мате та обговорити стратегію і бойову тактику. Хто з мешканців настирливіший