Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
У грудні, незадовго перед Різдвом, у місті відбувався театральний фестиваль. Було свято, Маркус цілі дні розмовляв з приїжджими друзями, знайомими, кохався з акторками, переглядав усі вистави, писав статті до різних газет і часописів, балював і влаштовував прийняття, ночував у найрізноманітніших зборищах, виступав на семінарі з блискучою лекцією про філософію театру. В нього вдома тим часом розмістилися актори театру пластичного танцю із своїм хореографом — геніальним іспанським арабом X., з яким Маркус товаришував довгі роки. X. був відлюдьком, він з’являвся лиш у театрі і лише у дні виступу своєї групи. Решту часу він просиджував у помешканні Млинарського, користаючи з можливості побути самому серед паперів Маркуса. Він знав, що Маркус навмисне не приходить додому, підштовхуючи його до спокійного вивчення написаного Маркусом за останній час.
Серед паперів X. знайшов і мапу буття. Вона вразила його так, що унеможливила читання всього іншого, вона в’їлася надовго. X. вперше в житті робив якісь виписки з тексту. Через рік театр X. привіз до міста власну програму. Серед інших пластичних композицій презентувалася прем’єра «Некрополю», пластичної конструкції за мотивами ідеї М. Млинарського, котрий був збентежений і з приємністю прийняв запрошення на прем’єру, обіцяючи навіть трохи поговорити зі сцени після танцю. Єдиним свідченням цих подій є кількаабзацна згадка в газеті: атмосфера прем’єри була феєричнішою, ніж впродовж усього минулорічного фестивалю, і дві години тривала справжнісінька артистична вакханалія у фойє, на сходах і коридорах, серед гостей було багато таких, кого ще ніколи не вдавалося заманити до міста. Млинарський не виступав, бо не могли його після вистави, що закінчилася тріумфом, ніде знайти.
Вранці до X. прийшла приятелька Млинарського і оповіла, що серед першого акту у Млинарського почалися напади нестерпного болю голови, він непритомнів, сатанів і вибрався з театру разом з нею. Цілу ніч тривала лихоманка, вона робила оклади, потім трішки заснула, а рано — Маркуса вже не було. 2 січня театр X. від’їхав, 7 січня вернувся Маркус; 20 січня приїхав X., заборонив будь-яким способом фіксувати пластику «Некрополю» — чи фотографічно, чи якось інакше; 1 березня Млинарський сам приїхав до X., їх бачили у цілоденних одісеях кав’ярнями, винарнями, барами, трактирами, тавернами, кнайпами.
У стосунках Млинарського з X. ніщо не погіршилося. «Некрополь» йшов останній раз у листопаді. Протягом всього часу Млинарський майже грубо уникав всяких розпитувань чи бесід про «Некрополь».
Поступово все забулося.
Так закінчувався лист, якого одержав доктор Винник, автор найчитанішої біографії Маркуса Млинарського, якраз у часі підготовки другої доповненої редакції цього бестселера. Правда, був ще поетичний постскриптум. Спочатку автор зазначав, що всю цю історію йому розповів кілька років тому хтось з найближчих друзів Маркуса, далі пояснив, що він намагався згадати якнайбільше з оповідженого, але волів радше дещо призабуте відкинути, ніж додумувати чи пригадувати насильно (Винник відчув у цьому якийсь дух Млинарського). А в останній дописці запевняв, що не знає більше абсолютно нічого, нічого не зміг би додати чи розказати детальніше, а тому залишається анонімом. Винник, який опрацював біографію Млинарського надто ретельно, вперше почув про «Некрополь». Йому цікаво було б довідатися про того приятеля Маркуса, який знав щось такого, але друга редакція «Безконечної мінливості незмінного» вийшла без жодної згадки про таємницю «Некрополю».
2
Все ж знайшлося. Все ж знайшлося. Хоч одна особа, яка знала про «Некрополь». Навіть була задіяна в ньому. В примусовій лікарні для алкоголіків, у рідному місті Млинарського, Винник знайшов вщент понищеного сімдесятирічного віолончеліста, котрий грав у молодості в оркестрі міського театру. Він добре пам’ятав майже всі теми різних балетів, оперет і водевілів. Пам’ятав, що грав і «Некрополь», коли приїжджав якийсь чужинецький театр, партитури були їхні, але музики не міг згадати ніяк. У неприродно чистій кімнаті для маніпуляцій Винник просидів з дідком до півночі. Він скручував йому цигарку за цигаркою, вислуховуючи фантасмагоричні оповіді про життя театрального музики. Навіть зварив у стерилізаторі пристойний глінтвейн з контрабандного вина, ризикуючи бути вигнаним з лікарні. Віолончеліста розвезло. Він вже не мав сил відтягати оповіді про «Некрополь» (йому здавалося з самого початку образливо немудрим говорити лиш про один-єдиний епізод), і Винник дочекався.
Була одна жінка і шестеро мужчин. Це ті, хто танцював. Хоч вони не стільки танцювали, як робили різні дії. Переважно жінка робила щось з кимось одним. Інші або були на сцені і діяли щось своє, або виходили геть. Часом жінка і двоє, троє, четверо, п’ятеро мужчин. Гарно виглядала і вона сама, кілька разів були всі разом. Сцена взагалі була розділена найрізнішими контурами на велику кількість просторів. На сцені були вікна, висіли розділові знаки тканини, шнурів, синтетичної плівки. Світилися лампи різної сили, закріплені в різних місцях. Лампи були і спеціальні, і звичайні жарівки, настільні і прожектори, і кишенькові ліхтарики, увімкнені і залишені будь-де. Крім того, оператор маніпулював складною системою скерованих на сцену світел. Різні рівні. Підмостки, гойдалки, куби, лавки, свічки і підсвічники. Текла вода. З кранів, з пробитих куль, з перехилених посудин. Вода розтікалася або збиралася в наступних посудинах. Сценою вільно блукали звірі — пси, коти, де-не-де звивалися вужі, затаювалися їжаки. Кілька звірів спокійно спали, деякі були прив’язані і намагалися вирватися. Сиділи птахи, звідкись вилітали метелики, дуже багато метеликів, оси, молі. Комахи потрапляли в смуги світла, смуги диму. Бо диміли залишені у попільничках сигарети, горіли папери, кидалося зілля. Було багато рослин. Спадав плющ, стояли вазонки, кадки, флакони з рослинами, квітами. Пахло сумішшю з розбитих слоїків парфум, прянощів, вареної кави.
Ціле військо тіней-робітників виносило і заносило меблі, агрегати, рослини, книги. Переставляли предмети на кількох столах. Переставляли фігури на кількох шахівницях, наливали напої з фляшок у келишки, змішували. Виливали або випивали їх. Переміщували картини і пересували скульптури. Хтось розмістився на фортепіано — жив там, не торкаючись підлоги. Оператор міняв слайди, спроектовані на всі площини. Робітники розганяли псів, дивилися в телескопи, мікроскопи (одна дівчина постійно змінювала препарати на предметному столику) і біноклі, розтирали листя і траву, товкли у моздирі корені.
Ті, що танцювали, з’являлися щоразу в інших костюмах. Був хаос такий, що всі задіяні через певний час вже не могли з нього виплутатися і робили не те, що б хотіли, а продиктоване строгим порядком хаосу. До того ж час
