Пансіонат «Мірамар» - Нагин Махфуз

Ми з нею вже була друзями, і наша дружба починалася ще з давніх-давен.

Я розглянувся в своєму новому домі — непогано. Потім у чудовому настрої всівся в крісло. В цю мить дізнавсь ім’я селяночки, навіть не питаючи нікого, — це господиня покликала її. За хвилину дівчина ввійшла до моєї кімнати, тримаючи ковдру і постільні лахи, і стала поратися над ліжком. Я з великою втіхою розглядав її щонайпильніше. Справді, пане Махмуде Абдельаббас, дівчина гарна. Та що там — чудова, ще й з перцем. Вона крадькома поглянула на мене, однак я перехопив її погляд і посміхнувся.

— Я радий, Зухро…

Вона поралася, ніби й не чула мене.

— Хай Аллах дасть тобі здоров’я. Я неначе повернувся в рідне село… — Вона нарешті посміхнулася. — Твій покірний слуга Сархан аль-Бухейрі, — мовив я.

— Бухейрі? — здивувалася вона.

— З Фіркаси, що в Бухейрі.

— А я з Зіядії.

— Отаке! — вигукнув я на радощах, неначе ця оказія, що ми обоє виявилися з одного району, повинна зробити нас щасливими.

Зухра заслала постіль і зібралася виходити.

— Посидь трохи зі мною, — попрохав я. — Мені ще треба стільки тобі розповісти.

Однак вона хитнула головою і вийшла.

Справді, вона — стигла вишня, й мені лишилося її зірвати. Я закохався в неї, хоч би там що. Мені хочеться втекти з нею кудись якнайдалі від цього пансіонату, в якому, напевне, ніде сховатися від настирних очей.

Під час сніданку я познайомився з двома цікавими стариганами. Найстаріший з-поміж них Амір Вагді — живий труп, мумія, але ще досить життєрадісний. Він, як я дізнався, колись був журналістом.

Другий — Талаба Марзук. Це ім’я я вже десь чув. Він один з тих, чиє майно було конфісковане. Однак не зрозуміло, чому його занесло до цього пансіонату. Він розбурхав у мені цікавість, бо мене завжди манили до себе всілякі яскраві особи, нехай навіть злочинці.

Крім того, Талаба Марзук належав до того людського роду, якому ми прийшли на зміну.

Ось він утупився поглядом в чашку, крадькома підглядаючи за мною. Щодо нього в моїй душі живуть непевні почуття. З одного боку — зловтіха, з іншого — жалість. У той же час в мені народивсь якийсь підсвідомий страх, коли я лише думаю про можливість конфіскації добра. Я згадав слова про те, що хто хоч раз скоїв убивство, той може звикнути вбивати!

Якось Амір Вагді, бажаючи зробити мені приємне, сказав:

— Це добре, що ти економіст. Сьогодні економісти й інженери — головний підмурок держави.

Я згадав Алі Бакіра і посміхнувся.

— У наш час, — вів далі старий, — найбільшим успіхом користувалися пустодзвони.

Я насмішкувато мугикнув, уважаючи, що таким чином викажу нашу спільну думку з цього приводу, однак старий несподівано розсердився, і тоді я зрозумів, що він не ганив минувшину, а лише констатував її прояви.

— Наша мета була, синку, розбурхати народ, — вів він далі. — І завдяки нам, а не інженерам чи економістам народ таки прокинувся!

— Якби не ваше покоління, що до кінця виконало свій обов’язок, то ми не були б тим, чим є зараз, — промовив я, намагаючися виправити помилку.

Талаба Марзук уперто мовчав.

До мене знову повернулося грайливе відчуття свіжості. Мене заполонила любов до життя, вона розпалила мою душу, немов ясний сонячний ранок чиста морська блакить. Удень я працював, потім переобідав із Сафією в нашій старій квартирі. Вона насторожено слідкувала за мною, а я корчив меланхолічну гримасу, нудив про незручності пансіонату, про холоднечу в кімнаті.

— Таке життя не для мене, кохана, тож я попрохав посередника підшукати мені кращу квартиру.

У відповідь Сафія повторювала одне — я, мовляв, негідник і сучий син. Тим часом я думав про своє — коли вже мені пощастить здихатися її.

Повернувшись до пансіонату, я побачив Зухру, що несла каву до кімнати Аміра Вагді. Великий годинник пробив п’яту, і я її попросив принести чаю. Зухра з’явилася, мов яскрава квітка. Коли подавала мені чашку, я торкнувся її руки і прошепотів:

— Лише задля тебе я заточив себе поміж цих чотирьох стін…

Вона похнюпилася, боячись виказати почуття, і повернулась, аби вийти з кімнати. Однак перш ніж це зробила, я встиг сказати їй:

— Я кохаю тебе… Не забувай цього ніколи.

Наступного дня ми зустрілися знову в цю ж годину. Я хотів дізнатися про неї більше.

— Що привело тебе сюди аж з Зіядії? — спитав я.

— Хліб, — відповіла вона своєю сільською вимовою.

Вона розповіла мені про своїх родичів, про причину втечі з дому, про те, як знайшла притулок у пансіонаті.

— Однак господиня наша — іноземка, а пансіонат, якщо ти знаєш, — базар!

Я ледве стримував свої почуття.

— Я знаю і поле, і базар, — впевнено відповіла Зухра.

Дивно. Спочатку вона не здалася мені такою вже рохлею. Можливо, не варто брати на віру все, про що розповідає?

Всі ті, хто тікає з села, біжить для… Гм!

— Зухро! Це все склалося так, щоб ми тут зустрілися! — жаско промовив я. Вона з недовірою поглянула на мене.

— Я кохаю тебе, Зухро… Оце й хочу тобі сказати.

— Досить! — буркнула вона.

— Ні, не досить, — відповів я, — поки я не почую таке з твоїх вуст, поки не обніму тебе…

— Ось про що ти мрієш!..

— Ніколи не дізнаєшся про смак плоду, поки не скуштуєш його.

Вона вийшла від мене цілком спокійна й на її обличчі годі було побачити бодай тінь гніву чи бентегу. Я привітав себе з першим