Правік та інші часи - Ольга Токарчук
Їй здавалося, ніби чоловікові байдуже до того, що діється навколо. Він грав. Сидів у бібліотеці цілими днями й ночами. Спав на тапчані. Не перевдягався, не голився. Коли його дружина їздила до дітей, нічого не їв. Часом по три й чотири дні. Не відчиняв вікон, не відгукувався, не виходив на прогулянку, навіть не сходив наниз. Раз чи двічі приїжджали до нього з повіту в справі націоналізації. Вони мали портфелі, повні наказів і печаток. Цього разу гримали в двері та шарпали дзвінок. Тоді він підійшов до вікна, поглянув на них згори і потер руками.
— Все справджується, — мовив хрипким, відвиклим од мовлення голосом. — Переходжу на наступне поле.
Іноді дідич Попельський мав потребу в своїх книжках.
Гра вимагала різноманітної інформації, та з цим не було проблем — все міг віднайти у власній бібліотеці. Позаяк у Грі істотну роль відігравали сни, то дідич Попельський навчився снити на замовлення. Мало того, поволі отримував над снами контроль, робив у них те, що хотів, зовсім по-іншому, аніж у житті. Свідомо снив на задану тему й одразу ж так само свідомо будив себе, немовби пролазив крізь дірку в огорожі. Потребував хвилини, аби прийти до тями, а потім починав діяти.
Отож Гра давала йому все, в чому мав потребу, і навіть більше. Нащо виходити з бібліотеки? Тим часом чиновники з повіту забрали й ліси, лісосіки, орні ґрунти, ставки та луки. Вони надіслали листа, в якому інформували його як громадянина молодої соціалістичної держави, що йому більше не належать цегельня, тартак, винокурня та млин. Зрештою, також і терем. Були такі ласкаві, що визначили йому навіть термін передачі майна. Його дружина спочатку плакала, потім молилася, нарешті почала спаковувати речі. Вона нагадувала свічку, була така бліда й худа, наче віск. Нараз посивіле волосся світилось у напівмороці дому зимним, блідим світлом.
Дідичка Попельська не мала претензій до чоловіка, він просто збожеволів. Хвилювалася, що змушена сама вирішувати, що можна взяти, а що залишити. Однак коли під’їхала перша машина, дідич, блідий і зарослий, зійшов наниз з двома валізками в руках. Не хотів показувати, що в них.
Дідичка побігла нагору й мить пильно оглядала бібліотеку. Мала враження, ніби нічого не бракує, не було жодного порожнього місця на полицях, не рушено жодної картини, дрібнички, нічого. Гукнула робітників, і вони почали скидати книжки в картонні коробки, не перебираючи. Потім, аби швидше, згрібали їх з полиць цілими рядами. Книжки розпростали свої непридатні для лету крила і безвладно падали на купу. Коли забракло коробок, робітники дали решті книжок спокій, забрали повні коробки й пішли собі. Лиш пізніше виявилося, що вони взяли все від А до L.
У цей час дідич Попельський стояв біля машини і з задоволенням удихав свіже повітря, яке п’янило його після місяців сидіння в кімнаті. Хотілося сміятись, радіти, танцювати — кисень бушував у його згуслій млявій крові та розпирав присохлі артерії.
— Все достоту так, як має бути, — промовив він у машині до дружини, коли їхали Гостинцем до Кельцької дороги. — Все, що діється, — то на краще.
А потім додав щось таке, що й шофер, і робітники, і дідичка промовисто перезирнулися:
— Вісімку треф розстріляно.
Час Гри
У книжечці «Ignis fatuus, себто Повчальна гра на одного грача», що є інструкцією Гри, Четвертий Світ описує ось така історія:
«Бог творив Четвертий Світ у забутті, що несло йому полегшення в його божих стражданнях.
Створивши людину, він прийшов до тями — таке враження це справило на нього. Отож занехаяв подальше творення світу — бо хіба могло бути щось досконаліше? — й тепер, у своєму божому часі, захоплювався власним творінням. Що глибше сягав погляд Бога в людську сутність, то пристрасніше розгорялася в нього любов до людини.
Однак людина виявилася невдячною, вона зайнялась обробітком землі, плодінням дітей і не звертала уваги на Бога. Тоді в божому розумі виник смуток, з якого сочилася пітьма.
Бог полюбив людину без взаємности.
Божа любов, як і будь-яка інша, була обтяжлива. Людина ж подорослішала і постановила собі звільнитись од надокучливого коханця. «Дозволь мені піти, — сказала вона. — Дай мені самій пізнати світ і виряди мене в дорогу».
— Ти не даси собі раду без мене, — мовив Бог людині. — Не відходь.
— Дай спокій, — сказала людина, а Бог із жалем прихилив їй гілку яблуні.
Бог залишився сам і тужив. Снилося йому, ніби це він вигнав людину з раю, так сильно боліло йому те, що його покинули.
— Повернись до мене. Світ страшний і може тебе вбити. Поглянь на землетруси, на виверження вулканів, на пожежі та повені, — гримів Бог з дощових хмар.
— Дай спокій, сама впораюся, — відповіла йому людина й пішла собі.»
Час Павла
— Треба жити, — промовив Павел Боський. — Треба виховувати дітей, заробляти гроші, ввесь час формувати себе та прямувати вгору.
Так і робив.
З Абою Козеницьким, який пережив концтабір, він повернувся до торгівлі лісом. Купляли ліс під вирубку й організували переробку та вивіз деревини. Купивши мотоцикл, Павел об’їжджав околиці, вишукуючи замовлення. Справив собі портфель зі свинячої шкіри, в якому тримав книгу з квитанціями та кілька хімічних олівців.
Оскільки справи йшли непогано й до його кишені плив безперервний потік готівки, Павел вирішив продовжити освіту. Отримати лікарський диплом було вже малореальним, але ж він і досі мав право підвищити свою кваліфікацію гігієніста та фельдшера. Вечорами вивчав таємницю розмноження мух і складні етапи життя стьожкових червів. Вивчав уміст вітамінів у продуктах харчування та шляхи поширення хвороб, таких, як туберкульоз і черевний тиф. Упродовж кількох років навчання на курсах та в школах він набрався переконання, що медицина та гігієна, звільнені з-під влади мракобісся й забобонів, зможуть змінити людське життя, а польське село перетвориться на оазу стерилізованих горщиків і дезінфікованих лізолом дворів. Тому Павел Боський, перший в околиці, відвів одне приміщення в своєму домі під санітарну кімнату. Там було ідеально чисто: емальована ванна, вишурувані крани, металевий кошик із кришкою для відходів, скляний посуд для вати та ліґніну, а також засклена шафка, що замикалася на замок, у якій зберігались усякі ліки та медичні інструменти. Закінчивши чергові курси, він дістав посвідчення санітара і тепер у цій кімнаті робив людям ін’єкції, заразом не забуваючи виголосити коротку лекцію на тему щоденної гігієни.
Згодом справи
