Ігри долі - Іванна Боразан

Марія знову відмовилася від заспокійливого, лікарі і медсестри бачачи, що вже більше нічого не вдієш, покинули її на самоті. Вона лежала, втупивши очі у стелю і думала, що хотіла сказати Олена у сні. Чому звинувачує її? Чому вона повинна була уберегти дітей? Як би вона їх уберегла? Ідучи в магазин, їй і на думку не спадало, що дома застане таку жахливу картину. А якби була вдома, що б вона удіяла? Лежала би як вони у морзі. Чи, можливо, її присутність у домі змінила б події, але як? Що вона, нікчемна жінка могла зробити, щоб зупинити вбивцю? А якщо він був і не один, якщо їх було кілька? Можливо, їхньою метою було пограбування, а вони опинилися не в той час і не в тому місці. А де ж їхнє місце, як не в їхньому будинку? «Як несправедливо, що вони загинули. Та ще й так жорстоко. А якщо я могла їх урятувати? Як мені з цим жити? Андрій мені ніколи не пробачить, що я їх не уберегла.

Безліч питань роїлося у голові Марії, а відповіді прийдеться шукати. Довго шукати. Але вони знайдуть тих монстрів, які вбили їхню сім’ю. Сльози знову заполонили її очі, крапля за краплею стікали по обличчю. «Але сльозами тут не зарадиш. Потрібно шукати убивцю».

Не встигли Марію покинути такі думки, як до неї в палату прийшов той детектив, який перед тим її допитував. Марія підвелася і сіла на ліжку. Вже в адекватному стані, вона вирішила, що досить рюмсати, це й так вже нічого не змінить. Вона будь-що повинна загладити вину перед живим Андрієм і мертвими Оленою з дітьми, може, вони тоді заспокояться. Тому набравшись мужності, Марія почала згадувати навіть найменші подробиці і розказувати їх детективу. Вона була впевнена, що він професіонал і неодмінно знайде вбивцю, а вона чим зможе, тим і допоможе.

Після розмови з детективом Лемачовим Іваном Миколайовичом, як вона дізналася після їхньої розмови, вони завітали до Андрія. Він виглядав жахливо, але тепер був спокійніший. Можливо, це дія ліків, а можливо, вже немає сил для нерівної боротьби. Марії було дуже шкода тривожити спокійність Андрія, але вона була змушена. Чим скоріше вони поговорять, тим швидше міліція візьметься за справу.

— Андрійку! — мовила Марія. — Як ти? Тобі вже краще?

— Мені ніколи не буде краще, — відповів Андрій.

— Я знаю. Повір, мені дуже шкода.

— Гм… Тобі шкода. Як так сталося, що вони мертві, а ти жива, коли ви разом були в будинку, — не подумавши, сказав Андрій.

— Я знаю, — сумно відповіла Марія, — ти б волів, щоб твоя сім'я була жива, а на їхньому місці була я, нікому непотрібна жінка. І тиха сльоза жалю скотилася по її щоці. — Я б сама так хотіла, але як бачиш, Господні шляхи і задуми нікому невідомі.

— Не говори дурниць. Я не те мав на увазі, — виправдовувася Андрій. — Я лише хотів запитати, де ти була, коли їх убивали? Чому не покликала на допомогу?

— Мене не було в домі. Я вже вчора говорила, що я ходила в магазин за продуктами. Коли повернулася, то побачила вхідні двері відчинені, але це не викликало в мене ніяких підозр, бо я знала, що в домі є Олена з дітьми. В будинку було тихо. Я подумала, що усі наверху, якраз був обід, тому зробила висновок, що Олена вкладає дітей спати. Та коли увійшла у вітальню, то побачила, що вони сплять, але уже вічним сном. А далі… я майже нічого не пам'ятаю. Пробач мені, Андрійку, що я не на їх місці, — і гіркі сльози полилися рікою.

— Ну, ну, заспокойтеся. — Це вже говорив детектив Лемачов, звертаючись до Марії. — Ви не винні, що так сталося.

Андрій же не проронив жодного слова. Він знав, що сестра ні в чому не винна, але чомусь не зміг цього сказати їй, хоча знав, що саме це вона зараз хоче почути.

Детектив посадив Марію на крісло біля ліжка і попросив медсестру принести склянку холодної води. Надпивши, Марія трохи заспокоїлася, але залишилася сидіти в кріслі, бо знала, що це ще не найгірше, найгірше — попереду.

— А зараз, якщо можна, я б хотів розповісти дані, про які ми дізналися, — продовжував розмову Лемачов. — На крик пані Марії відреагували ваші сусіди і викликали міліцію. Коли ми приїхали, ваша сестра була на вулиці і у неї була істерика, воне ледве говорила. Ми увійшли у будинок і слова вже стали зайві. Викликали експертів, і вони приступили до роботи. Сьогодні вранці мені дали звіт. Я знаю, вам це слухати буде нелегко, повірте, мені самому це важко говорити, але якщо ви хочете відмовитися від подробиць, я виконаю ваше бажання і в кінці розслідування скажу тільки, хто вбивця. Так що вибір за вами.

Тепер слово залишалося за Андрієм, його голос був вирішальним, але він мовчав. Марія не на жарт розхвилювалася, вона вже все для себе вирішила. Кожною клітиночкою свого тіла вона хотіла знайти вбивцю, допомогти розслідуванню, але найбільше вона прагнула знати правду, що ж сталося і чому? Та Андрій не проронив жодного слова. Марія боялася, що він не захоче знати, як їх вбили: це занадто боляче для нього, вона це усвідомлювала, але все ж таки краще гірка правда, ніж незнання. Та підштовхувати його Марія не хотіла, це його вибір, хай він його зробить так, як велить йому розум, бо серце його розбите і навряд чи коли-небудь заживе.

— Говоріть, я вас уважно слухаю, — нарешті вимовив Андрій і напружено стиснув губи. Це говорило, що всю свою волю він зібрав у кулак та готовий слухати, хоч би якого болю це йому не завдало.

Нелегко було й Івану Миколайовичу повідомити такі деталі вбивства. Він давно вже працює в органах міліції, багато вбивств йому доводилося бачити, але кожного разу для