Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

водить компанію з цілком статевозрілими хлопчиками з десятого, їздить з ними в неділю на Труханів острів, а потім мама одного з цих хлопчиків (можна собі уявити цю мамочку — топити б таких!) зчиняє рейвах на цілу школу (ідіотка!), бо коханому синуньові порвано, чи пак перегризено, вуздечку на члені (і теж не біда, до весілля загоїться!), — про вуздечку, оце тільки й спромоглася згадати Дарчина мама, для якої це, схоже, стало незабутнім анатомічним потрясінням, — ну добре, згода, не зовсім щиро казала Дарка в невиразній надії видражнити з матері що-небудь іще, — історія не дуже-то приємна, надто для батьків дівчинки, але, як подумати, то бувають же й куди гірші способи втрачати дівоцтво, що зовсім не конче потім обертаються зламаним життям, і дівчинка з таким бурхливим дебютом за яких двадцять років, дивись, виринає преблагополучною матроною, і навіть із несогіршою університетською кар’єрою, не кажучи вже про надгризеного хлопчика, який теж пречудесно може стати, на втіху мамочці, доктором яких-небудь наук, океанографом, або селенографом, або, хай йому грець, осцилографом, чому ні?.. (Що запам’ятала сама Дарка — то, крізь прочинені двері директорського кабінету, вперше тоді побачену, викликану до школи маму Ленці — молоду і сліпучо вродливу, в чомусь обтисло-шкіряному, в блиску циганистих дармовисів, у сизих паволоках тютюнового диму, що нервово розгорталися круг неї, як клуби фіміаму круг незнаного божества, — і, поза коротким уколом подиву, що хтось має звагу курити в директорському кабінеті, свою гостро-тоскну свідомість якоїсь іншої людської породи, яка десь там, — та ні, десь тут, поруч, а ніби за скляною стіною: не дотягтися, — провадить якесь своє набагато-багатше, кіношно-красиве й незглибимо-насичене життя, — породи, якій від віку приділено  м а т и  с в і т  — собі до послуги). Дарчина мама, однак, запам’ятала ще й появу в школі слідчого, фігури, котра для Дарки промайнула майже безслідно (може, тим, що дітей допитувано в присутності батьків, а батьки ще були значущіші за всякого чужого дядька, так що в Дарки зосталося враження, немов то батьки її й допитували…), — раз слідчий, значить, не тільки здорові підліткові розваги на свіжому повітрі, а що ще могло бути? «Жувачка», джинси (верх непомисленної розкоші!), подаровані чи виміняні кимось із тих пацанів, о жах, під «Інтуристом», страшне слово — страшнішого натоді либонь що й не існувало — «фарцовка»?.. Лапті діткам плели, чи що, — загодя, на виріст, щоб не розганялися на майбутнє з непомірними апетитами, а вчились паскудити нишком: «Ти бачила у Скальковської (Ленця одразу перетворилась на Скальковську, такою потім і зоставалась) значок з американським прапором? Вона не казала тобі, звідки він у неї?..» Брр, мрак — тьма і непроглядь… (Плюс явний душок політичного доносу — чи не мама порваної вуздечки постаралася, щоб уже таки напевно розбити компанію?) Що могла Ленця — її Ленця — мати з тим усім до діла, і головне, як могла тримати те своє життя таким акуратно-паралельним, таким невидимим, як колготки на ногах — жодної бганочки, — нічим чисто, ні словом, ні жестом себе Дарці не виказавши?.. (Був, щоправда, один момент, який Дарка, з раптовою ревнивою зрячістю всіх закоханих, таки вловила, одна загнана скабка: Ігор М., з десятого «А», проминаючи їх у коридорі, червоногалстучну дрібноту, котру старшокласники розгрібали на ходу з невидющими лицями, як мурашник, враз зупиняється: «Лєна», — каже він, і таким незвичайно тихим, скрадливим бринить це зовсім доросле «Лєна», і така дивна усмішка торкає йому вуста, і Ленця подається, таким балетним рухом, з-п’ятки-на-но-сак, йому назустріч, і зависає ногою в повітрі, і поки вони обмінюються кількома приглушеними словами, Дарка стало бачить перед собою тільки цю незручно завмерлу, ніби в чеканні, підібгану в коліні ногу, так невагомо сперту на носачок, на пуантик, і, розриваючись серцем од муки невідомости, підозріливо питає в Ленці, коли та по хвилі вертається назад: звідки ти його знаєш?.. Ми сусіди, кротко каже Ленця, склавши свої мулатські губенята курячою гузкою, мов дражнячись: була в неї така гримаска, особливо коли несподівано викликали на уроці, і то, либонь, од неї вчительський женський склад одностайно і з місця звірів… Ось такий доторк — одним-один, мимобіжний, як подряпина, — до далекої й незбагненної, прекрасної й страшної — а як же могло бути інакше? — Ленчиної тайни: бо вона вся була тайна, атож, і ні мені, ні тим гидотним хлопчиськам о повністю витеклих спермою мізках, котрих, либонь, і в заводі малось негусто, звичайно ж, годі було й марити втримати її при собі надовше, ніж на мить, — таку коротку, як спалах метеликових крилець…)

Про жодну вуздечку Дарка тоді, звичайно ж, не знала — та й ніхто в класі не знав, крім, звісно, батьків, серед яких ця новина цілком могла збудити сплеск статевої активности: атмосфера була наелектризована, — а знала вона тільки те, що Ленцю зганьблено, безповоротно втоптано в якийсь темний кошмар, у хлань, що нагло розверзається під ногами там, де має бути твердо, сухо й добре освітлено, і тато з мамою вголос обурювались «цією малою проституткою», ба навіть ходили, в складі делегації від батьківського комітету, до директора з вимогою, аби Ленцю негайно забрано зі школи й тим назавжди відгороджено від аморального впливу решту дітей, само собою розумілося — хороших і чистих. (Які ж вони всі, в істоті, були більшовики, які нелюди, робить Дарка холодне, здивоване відкриття через чверть століття, — ціле те покоління гамузом, правовірні й дисиденти, думні, інакодумні й зовсім бездумні, Господи!..) І ще вона знала, що Ленця її зрадила — цим разом уже не по-дитячому: по-справжньому.

Назавжди.

(Стидке, і моторошно-ганебне, і водночас таке бентежно-доросле, голова йде обертом: з хлопцями, з тим, що бовтається в них між ногами, ще два роки тому вони підглядали на фізкультурі, штурхали одна одну ліктями, кихкотіли: у Б. все видно! — і що там могло бути «видно»? — з «великими» хлопцями, які «все знають», і тому роблять з нею невідомо-що, і вона їм те дозволяє — чужим і великим, і вони дивляться на неї так, як тоді Ігор М., — що цікаво, жодного зв’язку не мелькнуло з їхніми власними сапфічними іграми, а тільки ось це ятрило, що — як же, з чужими? Як давати чужим знімати з себе трусики? — на тім, що далі, уява туманилась, від чого мука була ще гіршою, але таки найгірше було: Ленцю, а я? Як же я?.. Дивна суміш знехтуваности, споневажености і статевої, й вікової, ну й жіноцької, вжеж не без того: як-не-як Ленцю було обрано, факт очевидний і необорний, обрано тими хлопцями