Місто Страшної Ночі - Редьярд Джозеф Кіплінг
Того дня Фінлінсон-сахіб наказав здіймати риштовання з вартової башти правого берега, і Піру з товаришами відривали та спускали додолу бамбукові стояки і дошки так хутко, як, бувало, колись розвантажували каботажні судна.
Зі своєї дрезини інженер чув посвисти срібної серанґової дудки і вищання та стук блоків. Піру стояв на самому верху башти, у синіх матроських данґрі[76], і коли Фіндлейсон насварився на нього рукою — будь, мовляв, обережний, бо твоє життя не таке, щоб ним розкидатись, — він схопився за останній стояк і, по-моряцькому наставивши дашком долоню над очима, відповів протяглим покликом вахтового на баку: «Хам декхта ге!» — «Я пильную!»
Фіндлейсон засміявся, а потім зітхнув. Він уже кілька років не бачив пароплава і страшенно скучив за батьківщиною. Коли дрезина проходила під баштою, Піру спустився вниз по тросу, наче мавпа, і гукнув:
— А гарно тепер, еге, сахібе? Наш міст ледь-ледь не готовий. Як ви гадаєте, що скаже Матір Ґанґа, коли рейки побіжать через неї?
— Досі вона небагато казала. Як нас що й загаювало, то не Матір Ґанґа.
— А їй ніколи не пізно. Одначе були загайки і через неї. Хіба сахіб забув осінню повінь торік, коли баржі з каменем потопило без попередження — чи не більш як за півдня після попередження?
— Правда, але тепер нам уже ніщо не страшне, хіба дуже велика повінь. Дамби на західному березі міцні.
— У Матері Ґанґи паща велика. Там на укосах знайшлося б іще місце для каменю. Я про це казав чхота-сахібові[77], — так Піру називав Гічкока, — а він сміється.
— Дарма, Піру. На той рік можеш сам збудувати міст, який тобі до вподоби.
Лашкар вискалив зуби.
— Ну, то він не буде такий, як цей, — не на кам’яних биках, потоплених у воду, як «Квета». Я люблю висячі мости, що перелітають від берега до берега одним великим кроком, наче кладка з пристані на борт. Тоді ніяка повінь не страшна. А коли приїде лорд-сахіб відкривати міст?
— За три місяці, як трохи похолоднішає.
— Овва! Він такий, як бара-малум. Той спить собі в каюті, поки робота зробиться. А тоді вийде на палубу, мазне пальцем сям-там і кричить: «Брудно! Бісові джібунвали[78]».
— Ну що ти, Піру! Лорд-сахіб не називає мене бісовим джібунвалою.
— Та ні, сахібе, зате він так само не виходить на палубу, поки роботи не скінчено. Он бара-малум на «Нербудді» якось сказав у Тутікоріні[79]…
— Ну, годі. Йди вже. Мені ніколи.
— Мені теж, — відказав Піру, і оком не моргнувши. — Можна мені взяти малого човна та пропливти понад дамбами?
— Руками ти їх підіпреш, чи що? Я гадаю, вони досить міцні.
— Та ні, сахібе. Тут, бач, ось що. На Чорній воді є досить вільного місця, нас підкидає собі вгору і вниз, та й байдуже. А тут вільного місця зовсім нема. Бач, ми загнали річку ніби в док, між кам’яні стіни…
Фіндлейсон усміхнувся на те «ми».
— Ми її загнуздали й осідлали, — провадив Піру — А вона не така, як море, що може собі хлюпатись у м’який берег. Вона Матір Ґанга — в кайданах.
Він навіть трохи притишив голос.
— Піру, ти вештався по світу навіть більше, ніж я. Скажи мені по щирості: ти дуже віриш у силу Матері Ганґи?
— Я вірю в усе, що каже про неї наш гуру[80]. Лондон — це Лондон, сахібе, — Сідней — це Сідней, а Порт-Дарвін — це Порт-Дарвін. Отож і Матір Ґанґа — це Матір Ґанга, і коли я вертаюсь на її береги, я це згадую і молюся їй. У Лондоні я молився до великого храму над річкою — тому Богові, що в ньому… Ну, гаразд. Подушок я в човен не візьму.
Фіндлейсон сів на коня й потрюхикав до будиночка, де він жив удвох з помічником. Той будиночок за останні три роки став йому рідною домівкою. Під його простою комишевою покрівлею інженер пікся у спеку, прів у дощі, трусився від пропасниці; побілена стіна біля дверей була вся ряба від ескізів і цифр, а стежка, протоптана по матах на веранді, показувала, де ходив він на самоті туди й сюди, мов вартовий. Для інженерів нема восьмигодинного робочого дня, і вечеряти вони з Г’ічкоком сіли, не скидаючи чобіт і острог, а по вечері, закуривши сигари, прислухалися до гомону селища, куди поверталися з мосту робітники. Там уже блимали перші вогники.
— Піру поплив понад дамбами вашим човном, — сказав Гічкок. — Узяв із собою кількох своїх небожів і розсівся на кормі, наче адмірал.
— Я знаю. Йому щось убгалося в голову. А здавалось би, десять років служби на наших суднах мусили вибити з нього майже всю давню віру.
— Та воно так і є, — засміявся Гічкок. — Я недавно підслухав ненароком, як він провадив з тим їхнім старим гладуном-гуру вельми безбожну розмову. Піру заперечував силу молитви і пропонував старому поїхати разом до моря, діждатись там бурі, і нехай тоді гуру спробує зупинити її.
— А спробуйте ви прогнати звідси того гуру, то й самого Піру більше не побачите. Він мені розказував, що молився на собор святого Павла, як був у Лондоні.
— А мені казав, що як попав уперше до машинного відділення на пароплаві, ще підлітком, то молився на циліндр низького тиску.
— А чого ж! Чим не підходяща річ, щоб на неї молитись? Тепер він уласкавлює своїх давніх богів і хоче знати, що думає Матір Ганга про міст, покладений через неї. Хто там?
Відчинені двері заступила чиясь тінь; Гічкок простяг руку і взяв телеграму.
— Та слід би їй уже й звикнути до мосту… А, це просто тар[81].Певне, від Реллі, про нові заклепки. О Господи! — Гічкок раптом схопився.
— Що там таке? — спитав начальник і взяв у нього папірець. — А, то ось що думає Матір Ґанґа, — сказав він, перебігши очима телеграму. — «Повінь на Рамґанзі. Стережіться». Спокійно, юначе! Хіба нам первина? Прикиньмо-но. Півгодини, як Мюр оце телеграфував. Отже, маємо одну, дві… дев’ять з половиною годин, поки повінь досягне Меліпур-Ґхата, далі ще сім годин
