Роза Вітрів - Ярослава Литвин

Отак і вийшло, що «вінчав» нас один із старожилів цього дивного місця — кульгавий дід Пилип у водійському картузі. Це потім я дізналася, що за ним крадеться довга і гримка слава мольфара. І не повірила. А замість торочення клятв ми, тримаючись за руки, разом перестрибнули через ватру. Щоправда, вона тоді вже завалилася, тож перелітали через тліюче згарище. Але дух перехопило добряче.

А ще ми гасали хороводами довкола вогню, що рикав жарінню в обличчя, бігали і кричали, падали, розтягуючи руки, зречено звиваючись ніби у лихоманці, гепалися на чиїсь тіла, хтось підіймав і пригортав — відривалися з криком — знову бігли. Губилися з Єжи, стрибали з Атою, валилися долі й дряпали землю. Знову знаходилися з Єжи: і по колу, по колу. Голі ступні гостро відчували укуси червоно-чорного вугілля, але тільки не зупинятися! Неможливо зупинитися!!!

Я здіймаю руки до неба і кричу разом з усіма. На мене згори, з неозорої блаженної чорноти, позбавленої навіть місяця, летять сотні сніжинок попелу. Я кричу так, що, здається, зараз душу із себе викричу в небо. Я вільна! Я вільна! Я дика! Я — правда!!!

Коли ватра п’яніє сама від себе й опадає, до неї зносять речі, щоби ночувати біля попелища, святкування продовжується трохи вище: кілька десятків барабанщиків і фаєрщики.

Натовп обплів широке коло музикантів тісним мереживом спітнілих танцюючих тіл. У мене тремтіли руки, памороки забили важку голову, дихання стало глибоким і збудженим, я навіть слова мовити не могла — як звір, що вибився на волю. Я не розрізняла кольорів, облич і взагалі предметів: мені усе або чорнота, або огненне світло. Піт на лобі.

Підкошуються ноги, я сповзаю між щільним лісом торсів, стаю навкарачки й втуплюю у вогонь, який оживає і вливається у кола. Дихаю животом, повітря з кров’ю потужно калатає по всьому моєму тілі, я це надреально відчуваю.

— Тобі пога-ано? — схиляється наді мною Єжи, намагається підняти на рівні дві.

Я вислизаю, ніби риба, легко гепаюсь назад. Земля така рідна й рідка. Імпульсивно теліпаю головою — ні-ні. Він знову тягне мене за руку, рука розслаблена і не піддається. Підгрібає за стан і витягає із юрмиська.

— З тобо-ою щось не те,— недовірливо каже він, обіперши мене об найближче дерево.

Я регочу, не впізнаю свій сміх, свое горло. Його очі світяться в темряві, вовкулачі очі.

— Тобі потрібно до наме-ету, полежати. Ти п’я-ана, як тюлень,— пробує мене кудись вести. Хто ти? Звідки така турбота, людино?! Мені нестерпна твоя людськість!!! Ні! Ні! Ні! Хто ти?!

З риком видираюся й відстрибую.

— Відчепися! Іди геть! Іди геть! — кричу так голосно і так хрипко, що мене навіть згинає навпіл від надриву. Мимоволі протираю під носом. Крові немає. Все бряжчить у вухах немилосердно, гуде як у шкільній їдальні, коли всі грюкають ложками; коли їдуть на мене сотні порохотягів, приход за приходом, прибій за прибоєм.

Я вся ламаюся, викручуюся, ноги мої ноги. Затуляю вуха руками. Тікати. Чимшвидше. Тікати. Тікати! У ліс! У ліс!!! Додому!!

Волосся врізається в очі, але, здається, я можу бачити і так, без очей. Земля холодна й сира, з неба дощ — біля вогнища цього не відчувалося. Мчиться мені як косулі, як дикій рисі, як мавці, так, наче я усе життя ганяла по горах і лісах.

Тріскіт догораючої деревини і людські звуки лишаються все далі, далі й далі позаду, їхні чужі небезпечні запахи. Я лишаю це все: усіх-усіх, цю лицемірну дійсність. Біжу в ніч, щоби стати вільною, такою, як вимагає моя щойно пробуджена самість.

— Що ти твориш?! Здуріла? — налітає на мене Єжи. Вполював падлюка!

— Пусти! — видряпуюсь я.

Пускаю в хід ноги, руки, нігті й зуби. Кілька разів вдалося навіть відбитися, але він таки упіймав, заламав руки.

Врешті-решт, отримавши з десяток штурханів та ударів від мене, ухопив за волосся, щоби не пручалася.

Я завмерла й загарчала.

Він здивовано сіпнувся, але не відпустив. Кілька хвилин ми зло дихали одне одному в обличчя — мене збуджував його гарячий хижий запах, запах тіла, поту і крові. Ніхто не відводив очей — як дві оскаженілі тварюки. Вже притулившись ближче, я побачила, що розбила губу Єжи. Кров стікала на підборіддя.

Кілька митей вагання — злизала кров.

Він відчув мою слабкість і завалив на землю. Руки скрутив над головою, затиснув намертво однією лапою, а іншою почав розривати на мені одяг.

Я починаю облизувати його обличчя, очі, щоки, даючи збагнути, що я його, що підкорилась, що не видиратимусь — він відпускає руки і я заходжусь квапливо шматувати його речі.

Це абсолютне нелюдське шаленство, ми перестали себе контролювати.

У голе тіло впиваються дрібні гілки й камінчики, діл холодний і розкислий. Але я — гаряча, розтріпана, роз-марена, розбита земля. Я праліс. Я праматір. Я прадавня. Я правічна.

Гугіт у голові, страшний гугіт, як від тисячі босих ніг, що біжать витоптаною стежкою. Бій серця, що голосніший за усі атмосферні звуки, одягає мені на голову скафандр, я ніби у воді — ледь не захлинаюся.

Єжи кусає мене, кусає всю, що тільки трапляється. Я скрикую і дряпаю його — далі резервні рештки мозку, які до того кульгаючи, але діяли, капітулюються повністю, на очі лягає терпка марка ніч.