Розколини - Ненсі Х'юстон
Настав день іспиту. Ми боялися навіть говорити про те, що сталось би, коли б я його провалив, — напевно, мене відправили б до дитячого садка, де я нидів би цілий рік; отже, цей іспит був справді дуже важливим. Мама повела мене до школи, розташованої за два кроки від нас, на вулиці Ха’Ям, хоча стояла школа не на самій вулиці, а у глибокому ярі, куди треба було спускатися дерев’яними сходами. На верхньому майданчику сходів мама міцно здавила мою руку і пішла вперед, рішуче випнувши підборіддя, від чого у мене все стиснулось усередині, тож я вирішив тихенько рахувати східці. Ближче до середини спуску я дійшов до цифри сорок чотири і згадав бабусю Ерру — саме стільки їй було років, а ще згадав, що обіцяв їй ніколи не втрачати зв’язку зі своїм кажаном, тому став гладити родиму пляму, примовляючи «Аталеф, аталеф!» і намагаючись заспокоїтися. Сходи були обсаджені високими евкаліптами, які солодко пахнули і мали дрібне темно-зелене листя. На думку спала Мерседес, і я став дуже повільно, спершу англійською, потім на івриті, промовляти назви дерев, які впізнавав: фінікова пальма («тамар»), апельсин («тапуз»), олива («ец а-заїт»), інжир («теена»), евкаліпт («ейкаліптус»), — і мені одразу полегшало. Внизу, на шкільному подвір’ї стрибали й гасали діти, коти ховалися по кутках, у великих горщиках пишалися високі трояндові кущі, а вдалині закукурікав когут — і мама сказала, що це, напевно, в зоопарку, розташованому поруч, по інший бік яру.
Я вже не боявся. Я знав, що витримаю це випробування, — і не помилився.
Тоді я відчув себе іншою людиною. Сильним і впевненим у собі — ніби весь світ належав мені. Тато повів мене купувати шкільну форму — розкішний однострій, що складався зі штанців і сорочки кольору хакі та синього светра з вовни; светр і сорочку прикрашала емблема школи — темно-синій трикутник на лівий частині грудей з гаслом «Вехатцнеа лехет», що означає «Поводься скромно». Щодня іврит відкривався мені все більше, його музика змінювала все навколо мене. Вчителька та інші діти цікавилися мною, бо я був американцем, Америку ж вважали особливим другом Ізраїлю — про це я раніше і не здогадувався. Всі наввипередки демонстрували мені свою ґречність, пояснювали незрозуміле, запрошували до своєї баскетбольної команди й засипа́ли мене запитаннями про США. До мене ще ніколи не ставились так по-королівськи.
Я вже обожнював «Hebrew Reali». Через кілька днів мама сказала, що я можу ходити до школи сам, тільки я мав пообіцяти, що чекатиму на зелене світло, перш ніж переходитиму вулицю Ха’Ям, — звісно, я пообіцяв і почувався дорослим. Весь перший тиждень ми вчили абетку; вдома я годинами виводив дивовижні літери і тихо повторював їхні назви загадковим тоном, точнісінько як Мерседес. (Марвіна я теж учив івриту).
Мама щодня їздила в університет, щоб працювати у видатному архіві з видатним професором, — їй здавалося, що вона ось-ось зробить значне відкриття. Щойно вона помічала, що я не можу її чути, відразу починала полоскати татові вуха розповідями про «джерела життя», та насправді не чути маму було важко.
— Ароне, це були неймовірні місцини! — казала вона. — Безпрецедентний випадок в історії людства! Справжні палаци плодючості! На країну падали бомби, перелякані люди хворіли й голодували... Щодня приголомшені бідахи спостерігали за тим, як повіям вантажівками везли припаси. Для них було все: кава, цукерки, свіжі фрукти й овочі, м’ясо, вівсянка, тістечка, печінка тріски, масло, яйця і шоколад, — а довкола люди конали від голоду. Очікуючи на народження своєї дитини, ці дами жили, мов справжні принцеси: їли смаколики, засмагали і байдики били. Там не було ні шлюбів, ні хрещень — лише церемоніал прийому до лав Великого Райху. У 1940 році в’язні одного з концтаборів вирізьбили десять тисяч дерев’яних свічників для святкувань днів народження у цих центрах. Десять тисяч, ти уявляєш?!
Мама не могла встояти перед чарами розвінчання Зла...
Татові ж, навпаки, не вдавалося пристосуватись до життя у Хайфі. Я бачив, як він гаяв час, викурюючи цигарку за цигаркою і гортаючи газети, — здавалося, він поступово втрачав почуття гумору. Він більше не сипав жартами, відмовлявся грати зі мною в шашки, спина в нього згиналась і округлювалась — він сповнювався зневіри. Тато твердив, що йому не подобається те, що відбувається там, у Лівані, і він не може писати комедії у країні, яка веде війну. А мама відповідала на це, що араби самі все почали, влаштовуючи терористичні напади на півночі Ізраїлю, — і як скажете чинити: чекати, склавши руки? На це тато відказував, що за такою логікою можна далеко зайти: до Гітлера, Версальської угоди, вбивства ерцгерцога Фердинанда, до матері того вбивці — до речі, а чом би й ні? Хіба не вона винна в тому, що просто зараз у Лівані люди вбивають одне одного? Мама ж відповідала, що краще татові не Ліваном перейматися, а подумати про свято Рош-а-Шана, яке наближалося, про те, як будемо святкувати. Тато кидав на це, що йому плювати на Рош-а-Шана, а мама відказувала, що соромно так висловлюватися перед власним сином. Я спробував уявити, як можна плюнути на свято, але не зміг.
Щодня я виходив з дому раніше, щоб уникнути батьківських сварок, які лютішали, бо обертались навколо політики. Щойно тато й мама підвищували тон, я подумки переходив на іврит, який лунав гучніше за їхні слова. Тепер я думав цілими фразами.
Ранкове повітря було дивовижне. Я вийшов заздалегідь — так рано, що сходи були безлюдні, і сторчголов кинувся вниз, перестрибуючи через сходинки, підскоком, — та посередині четвертого сходового майданчика наступив чи то на суху оливку, чи то на камінець, що підступно підкотився під мою ліву ногу, втратив рівновагу і боляче рухнув на бруківку подвір’я. Падіння вийшло невдале. Ейфорія куди й поділася. Мені забило подих, у вухах дзвеніло. Я поволі обернувся, щоб сісти, і побачив, що праве коліно в крові, а вкриті камінцями долоні пломеніють червоним. Тим часом пташки щебетали на деревах, ніби нічого не сталось, а вдалині, із зоопарку, почувся крик віслюка. Голова йшла обертом, коліно боліло, я не міг піднятись і боявся знепритомніти від болю просто перед школою, та ще й на самоті...
Раптом за спиною я відчув чиюсь присутність, і хтось торкнувся мого плеча.
— Рендалле, ти вирішив політати? — почув я запитання англійською. Я обернувся і побачив, мовби у сні, найпрекраснішу дівчинку в світі, яка стояла перед мною на колінах. Було їй, напевно, років дев’ять, вона мала чорне волосся,
