Нотатки Мальте Лаурідса Бріґе - Райнер Марія Рільке
Яким малим я тоді ще, напевне, був, я бачу, як я став навколішки на фотель, щоб дістати до столу, де я малював. Якщо не помиляюся, це діялось увечері, взимку, в міській квартирі. Стіл стояв у моїй кімнаті між вікнами, і в кімнаті не було ніякого іншого світла, крім лампи, що світила на мої аркуші й на книжку mademoiselle, що, трохи подавшись назад, сиділа переді мною й читала. Читаючи, mademoiselle витала думками десь далеко, і я не знав, чи була вона в книжці: вона могла читати годинами, проте дуже рідко перегортала сторінки, і я мав враження, немов сторінки перед нею стають дедалі повніші, немов своїми очима вона додає слова, певні, потрібні їй слова, яких не було в книжці. Принаймні так мені здавалося, поки я малював. Я малював повільно, без певного наміру, і коли не знав, що малювати, оглядав усе, нахиливши трохи голову вправо: отак мені найшвидше спадало на гадку, чого ще бракує на малюнку. Там були офіцери на конях, що їхали на битву або ж уже брали участь у ній, і це було набагато простіше, бо в такому разі майже досить було зобразити тільки дим, що повивав усе. Матап, щоправда, завжди стверджувала, що я малював острови, острови з високими деревами, із замком, сходами і квітами на березі, які мали відображуватись у воді. Але я думаю, що мати вигадувала або ж це діялося згодом.
Але немає сумніву, що того вечора я малював виразну постать самотнього лицаря верхи на химерно вбраному коні. Кінь був такий строкатий, що мені часто доводилося міняти олівці, але переважав усе-таки червоний колір, і я щоразу знову хапався за червоний олівець. Що ж, я знову потребував його, та він покотився (я ніби й досі бачу) поперек освітленого аркуша, підкотився до краю і впав повз мене вниз і зник, перше ніж я встиг схопити його. Мені справді був негайно потрібний олівець, тож я розсердився, що тепер доведеться рачкувати й шукати його під столом. Я був незграбний і добряче попомучився, поки зліз. Мої ноги видавались мені задовгими, я не міг їх дістати з-під себе. Від довгого стояння навколішки коліна затерпли, я вже не знав, що належить мені, а що фотелеві. Нарешті, трохи збентежившись, я зліз униз і опинився на шкурі, застеленій під столом до самої стіни. Але тут я натрапив на нові труднощі. Звикнувши до яскравого світла вгорі і ще захоплений барвами на білому папері, я нічогісінько не бачив під столом, де пітьма видавалася такою густою, що я боявся вдаритись об неї. Тож я поклався на свої чуття і, ставши навколішки й зіпершись на ліву руку, правою прочісував навколо себе холодний довгошерстий килим, що навівав довіру, але я ніяк не міг намацати олівця. Я гадав, що втрачу багато часу, і вже навіть хотів гукнути mademoiselle і попросити її посвітити лампою, як раптом помітив, що пітьма для моїх мимоволі напружених очей стає дедалі прозоріша. Позаду я вже розрізняв стіну, що закінчувалася світлим плінтусом, розгледів усі ніжки столу й побачив передусім власну розчепірену долоню, що сама по собі, трохи схожа на водяного звіра, ворушилася внизу і обмацувала підлогу. Невідомо чому, я приглядався до неї майже з цікавістю; мені здавалося, ніби вона знає те, чого я не вчив її, бо ж отак упевнено мацає все навколо рухами, яких я ще ніколи не бачив. Я стежив за рукою, як вона лізла вперед, це просування цікавило мене, я був готовий до всього. Та чи міг я подумати, що раптом зі стіни мені назустріч випнеться інша рука, велика й страхітливо худа, такої я ще не бачив ніколи. Вона шукала так само з другого боку, і обидві розчепірені долоні сліпо рухалися назустріч одна одній. Я й далі відчував цікавість, але раптом вона скінчилася, й лишився тільки страх. Я відчував, що одна з рук належить мені й тепер залізає в те, чого вже ніколи не виправити. З усім правом, яке я мав на свою руку, я зупинив її, випростав і повільно потягнув назад, а водночас не спускав очей із другої руки, яка шукала й далі. Я збагнув, що вона не відступить, і навіть не можу сказати, як я виліз із-під столу. Я глибоко вмостився у фотелі, зціпив зуби, вся кров відпливла від мого обличчя, тож здавалося, що й мої очі вже втратили синю барву. «Mademoiselle…» — хотів я гукнути і не міг, але вона й сама злякалася, відкинула книжку, стала навколішки коло фотеля й гукнула мене; здається, навіть струснула мене. Але я був цілком притомний. Я кілька разів ковтнув повітря й хотів усе розповісти.
Але як? Не знати як, я все-таки опанував себе, але пережите годі було висловити, щоб воно стало зрозумілим.
Якщо й існували слова для його опису, я був ще надто малий, щоб знайти їх. Раптом мене охопив страх, що ті слова, незважаючи на мій вік, таки можуть бути наявні, й вимовити їх мені видалося страхітливішим за будь-що інше. Я вже не мав сили ще раз пережити ту подію під столом — по-іншому, змінено, від самого початку; почути, як я відтворюю її.
Це, звичайно, фантазія, коли я тепер стверджую, мовляв, ще тоді відчув, що в моє життя, безпосередньо в моє, щось увійшло, і я тепер сам, завжди й неодмінно, ходитиму з ним. Я бачу, як я лягаю у своє дитяче ліжечко, не сплю і, мов у тумані, передбачаю, що таким має бути й життя: сповненим окремих, особливих речей, призначених тільки одному, речей, які годі висловити. Безперечно, в мені мало-помалу зародилася сумна і важка гордість. Я уявляв собі, як я житиму далі, мовчазний і сповнений внутрішньої напруги. Я відчув палку прихильність до дорослих; я захоплювався ними й вирішив розповісти їм про своє захоплення. Я намірився розповісти про все mademoiselle при першій-ліпшій нагоді.
Але потім трапилася одна з тих хвороб, які мали довести мені, що то було не перше моє власне переживання. В мені шаленіла лихоманка й діставала зісподу враження, картини і факти, про які я не знав; я лежав, заполонений собою, і чекав на мить, коли мені накажуть знову вкласти це все всередину, і то послідовно, за порядком. Я вже й почав, але воно
