Степовий вовк - Герман Гессе
— Герміно,― сказав я,― недавно зі мною сталося щось дивне. Якийсь незнайомий чоловік дав мені книжечку, схожу на ті, що їх продають на ярмарку, і виявилося, що в ній докладно описана вся моя історія і все, що мене стосується. Правда ж, дивно?
— І як та книжечка зветься? ― спокійно спитала вона.
— «Трактат про Степового Вовка».
— Про степового вовка? Дуже гарно! То це ти ― степовий вовк? Невже?
— Так. Я напівлюдина-напіввовк, принаймні таким себе уявляю.
Герміна нічого не відповіла. Вона пильно, допитливо глянула мені у вічі, тоді перевела погляд на мої руки, на мить в очах і на обличчі в неї знов з'явився вираз глибокої поважності й похмурої жагучості. Мабуть, вона міркувала, чи в мені досить вовчого, щоб виконати її «останній наказ».
— Це, звичайно, твоя фантазія,― сказала вона, знов повеселішавши,― або, якщо хочеш, поетична вигадка. Проте щось у ній є. Сьогодні ти не вовк, але того разу, як ти зайшов до зали, наче з неба впав, у тобі було щось звіряче. Саме цим ти мені й сподобався.― Вона замовкла, ніби вражена якоюсь раптовою думкою, і трохи збентежено додала: ―Нерозумно кидатися словами «звіряче» або «тваринне»! Не можна так казати про тварин. Звичайно, вони часто бувають страшні, а все-таки набагато правдивіші за людей.
— Як це «правдивіші»? Що ти маєш на увазі?
— Ну, глянь на якусь тварину: на кота, на собаку, на пташку чи на якогось гарного великого звіра в зоопарку, на пуму або на жирафу! Зразу видно, що всі вони правдиві, ніколи не бентежаться, знають, що їм робити і як поводитись. Вони ніколи не намагаються сподобатись, ніколи не прикидаються. Вони які є, такі є, як камені, як квітки, як зірки на небі. Розумієш?
Так, я розумів її.
— Здебільшого тварини сумні,― повела вона далі,― І якщо людина дуже сумна,― не тому, що в неї болить зуб або що вона втратила гроші, а тому, що раптом відчула, чого варте життя і все на світі,― то вона справді сумна, тоді вона завжди трохи нагадує тварину. І хоч у неї тоді сумний вигляд, але вона правдивіша й краща, ніж завжди. Така тоді буває людина, і такий був ти, Степовий Вовче, коли я вперше тебе побачила.
— Ну, а що ти, Герміно, думаєш про ту книжечку, в якій мене описано?
— Ох, не люблю я весь час думати. Поговоримо про неї іншим разом. Даси мені її колись почитати. Або ні, колись знов захочу читати, даси мені котрусь із тих книжок, що ти сам написав.
Вона попросила кави і хвилинку сиділа неуважна, ще щось обмірковувала, тоді враз проясніла ― видно, знайшла те, що хотіла.
– Слухай,― радісно вигукнула вона,― я вже знаю, що зробити!
– 3 чим ?
– Та з тим фокстротом, він мені весь час не сходив з думки. Скажи, в тебе є кімната, де б ми вдвох могли часом з годину потанцювати? Хай навіть мала, нічого. Аби тільки під нею не жив хтось такий, що прийшов би й зчинив бучу, коли ми гупали б. От і добре, дуже добре! То ти можеш учитися танцювати вдома.
— Тим краще,― сказав я несміливо.― Але мені здавалося, що до танців треба й музики.
— Звичайно, треба. А тому слухай далі. Музику ти купиш, вона коштуватиме не дорожче, як курс лекцій у вчительки танців. На вчительці ти заощадиш, бо вчитиму тебе я. Так ми матимемо музику, коли схочемо, і грамофон залишиться нам назавжди.
— Грамофон?
— Авжеж. Купиш невеликий грамофон і кілька платівок...
— Чудово,― сказав я.― І якщо ти справді навчиш мене танцювати, я тобі віддам грамофон замість гонорару, згода?
Я сказав ці слова бадьоро, але не зовсім щиро. Я не міг собі уявити у своїй кімнаті, повній книжок, цього інструмента, що аж ніяк не викликав у мене симпатії. Та й самими танцями я був не вельми захоплений. «Десь принагідно можна було б спробувати, що з того вийде»,― думав я, хоч був переконаний, що мені, такому старому й неповороткому, пізно вчитися танців. Але такі темпи були для мене надто швидкі, і я, давній шанувальник справжньої музики, відчував, як у мені знов підіймається упередження проти грамофона, джазу й сучасної танцювальної музики. Жодна людина в світі не могла вимагати, щоб у моїй кімнаті, в моїй тихій келії, де я віддавався своїм думкам, у моєму захистку поряд з Новалісом і Жан-Полем лунали американські шлягери і щоб я танцював під них. Та від мене вимагала цього не просто людина, а Герміна. Вона мала право мені наказувати, і я послухався. Звичайно, я послухався. Ми зустрілися другого дня в кав'ярні. Герміна прийшла перша і вже пила чай, коли я з'явився. Вона всміхаючись, показала мені газету, в якій знайшла моє прізвище. То була одна з войовничих, реакційних газет моєї батьківщини, які час від часу знов починали паплюжити мене в злісних лайливих статтях. Під час воєнного лихоліття я був противником війни, а потім, при нагоді, нагадував своїм землякам, що треба бути спокійними, терплячими, людяними, не боятися самокритики, і цим накликав на себе гнів ура-патріотів ― вони цькували мене дедалі лютіше, дурніше й запекліше. І ось знов з'явилася така стаття, кепсько написана,― редактор вліпив її наполовину зі своїх власних фраз, а наполовину з накрадених по газетах такого самого напрямку. Відомо, що ніхто не пише так погано, як оборонці застарілих ідеологій, і ніхто не робить свою справу так брудно й несумлінно, як вони. Герміна прочитала статтю й довідалася з неї, що Гаррі Галлер ― підривний елемент, безбатченко, і що, звичайно, батьківщина не знатиме добра, поки терпітиме в себе таких людей і такі думки, дозволятиме засмічувати голови молодого покоління сентиментальними гуманістичними
