Смажені зелені помідори в кафе «Зупинка» - Фенні Флегг

Чимало батьків засмутилися б, маючи дитину із вродженою вадою. А я вважаю, що Господь вчинив так навмисно, аби вберегти його від страждань. Мій хлопчик так і не дізнався, які лихі люди бувають на землі. Просто любив кожного, і кожен любив його. І глибоко в серці я вірю, що він був янголом, посланим мені від Бога. Іноді я не можу дочекатися, коли потраплю на небеса, щоб побачити його знов. Він був мені справжнім другом, і я за ним сумую… особливо на Великдень.

Місіс Тредґуд подивилась на свої руки.

— Ну, а тепер, коли мені, схоже, доведеться затриматися тут, я постійно думаю про ту картину, що висить у мене в кімнаті. На ній молода індіанка пливе у своєму каное вниз річкою, у місячному сяйві. Вона цілком одягнена, тож я спитаю, може, Норрис зайде й принесе мені її, як буде нагода.

Місіс Тредґуд дістала щось із коробки крекерів, і її обличчя осяяла усмішка.

— Евелін, подивіться! Це мій приз. Маленьке іграшкове курчатко… Просто як я люблю! — і вона простягнула знахідку подрузі, аби та роздивилася.

«Вімз віклі»

(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)

30 грудня 1939 р.

Релігійні швейні машинки виявилися шахрайством

У Бірмінгемі заарештовано чоловіка, який минулого тижня навідувався до міста, продаючи релігійні швейні машинки, начебто здатні зцілювати під час шиття. Схоже, що машинки були не з Франції, а виготовлялися в місті Чаттануґа, штат Теннессі, і нічого спільного з релігією не мали. Бідді Луїз Отис вкрай засмучена, адже сподівалася, що це придбання нарешті зцілить її від артриту.

Наші бойскаути Двейн Ґласс і Вернон Гедлі отримали значки відзнаки, а Боббі Лі Скроґґінза було підвищено до юного орла-бойскаута. Лідер скаутів Джуліан Тредґуд нагородив їх подорожжю до залізної статуї Вулкана на вершині Червоної гори над Бірмінгемом…

Джуліан стверджує, що статуя Вулкана така велика, що людина може стоячи поміститися в неї у вусі.

Хто захоче залізти до неї у вухо, хотіла б я знати?

Веста Едкок влаштувала вечірку для своїх приятельок із клубу «Східна зірка». Гостей частували маленькими тістечками.

До речі, Опал просить сусідів не годувати її кішку Бутс, як би вона не випрошувала, прикидаючись голодною. Удома їжі повно, до того ж вона зараз на дієті, адже лікар сказав, що вона занадто гладка.

Дот Вімз

P. S. Ніхто не бачив грудневого випуску «Нейшенел Джеографік», який загубила моя друга половинка? Він клянеться, що забув його десь у місті, і тепер не знаходить собі спокою, адже не встиг його дочитати.

Трутвілль, Алабама

8 січня 1938 р.

Відтоді, як Іджі повісила в кафе фотографію слонихи Міс Фенсі, найменша дитина Онзелл і Великого Джорджа була просто зачарована. Вона без кінця благала тата повести її до парку Ейвондейл подивитися на слониху — ні про що інше Вередлива Пташка й думати не могла.

Дівчинка вже місяць як хворіла. Доктор Гедлі щойно повідомив, що це пневмонія, і якщо її не вмовлять їсти — хтозна, чи протягне вона ще хоч тиждень.

Великий Джордж схилився над ліжком із мискою неторкнутої вівсяної каші, благаючи дівчинку поїсти.

— Будь ласка, хіба ти не хочеш з’їсти трохи за тата? Лише ложечку за тата, крихітко. Зовсім не хочеш, маленька? А хочеш, тато принесе тобі гарненьке кошенятко?

Маленька шестирічна дівчинка вагою лише тринадцять з половиною кілограмів лежала нерухомо, дивлячись перед собою затуманеними очима, і тільки хитала головою.

— Хочеш, мама напече тобі печива? — спитала Онзелл. — Хочеш печива із медом, дитинко?

— Ні, мем.

— Міз Іджі й міз Рут прийшли. Вони принесли тобі солодощів… Може, скуштуєш трохи?

Дівчинка повернула голівку до стіни, вкритої журнальними світлинами, і щось пробурмотіла.

Онзелл схилилася нижче.

— Що ти кажеш, серденько? Хочеш трохи печива?

Слабеньким голосом Вередлива Пташка промовила:

— Хочу побачити Міз Фенсі.

Онзелл відвернулася зі сльозами на очах.

— Бачите, про що я кажу, міз Рут. У неї з голови не виходить ця слониха, і нічого з цим не вдієш. Вона не їстиме, поки не побачить її.

Іджі й Великий Джордж вийшли на ґанок і сіли на вилинялі зелені металеві стільці. Застиглими очима він дивився на двір.

— Міз Іджі, я не можу дати моїй крихітці померти, не побачивши того слона.

— Але, Джордже, ти ж знаєш, що не можеш піти до парку Ейвондейл. Там щойно пройшло велике зібрання Ку-Клукс-Клану. Ти не встигнеш ступити за ворота, як тобі голову прострелять.

Великий Джордж подумав і відповів:

— Ну, тоді їм доведеться вбити мене, тому що це моя маленька дівчинка, і краще я в могилу ляжу, ніж із нею щось трапиться.

Іджі знала, що він не жартує.

Цей двометровий велетень, який міг узяти на плечі дорослу свиню і нести, як мішок із картоплею, так ніжно любив свою маленьку донечку, що не витримував і тікав надвір щоразу, як Онзелл шмагала її. А коли він увечері повертався додому, Вередлива Пташка підбігала й забиралася на нього, як на дерево, повисаючи на шиї. Вона легко могла обкрутити його навколо пальця!

Того року він спеціально їздив на трамваї до Бірмінгема, щоб купити їй сніжно-білу сукню на Великдень і черевички до неї. Великоднього ранку Онзелл зуміла заплести непокірні кучері донечки в кіски, перев’язавши їх білими стрічками. Коли Сипсі побачила її в тому білому вбранні, вона розсміялася й сказала, що дівчинка схожа на муху в чашці молока. Та Великого Джорджа не хвилювало, що вона чорна, як ніч, і кучерява, як пудель: він повів її з собою до церкви й тримав на колінах, наче принцесу Марґарет Роуз.[23]

Тож що більше слабшала дівчинка, то дужче переймалася Іджі за Великого Джорджа, не знаючи, до чого він вдасться.

* * *

Минуло два дні. Надворі було холодно й вогко після нещодавньої зливи. Кукса брів додому зі школи попри залізничні колії, вдихаючи терпкий запах мокрої сосни, що здіймався від хатин уздовж залізниці. На ньому були коричневі штани з рубчастого вельвету та зношений шкіряний піджак. Хлопчик промерз до кісток.

Увійшовши до кафе, він сів ближче до дерев’яної грубки. Кукса слухав, що каже мати, і його вуха палали, зігріваючись біля вогню.

— Любий, чому ти не вдягнув капелюха?

— Я забув.

— Ти ж не хочеш занедужати?

— Ні, мем.

Він зрадів, коли зайшла Іджі. Не гаючи часу, вона попрямувала до шафи, вийняла пальто і спитала, чи не хоче він разом з нею і Смоукі проїхатися до Бірмінгема, до парку Ейвондейл. Він аж підстрибнув від такої радісної нагоди.

— Так, мем.

— Що ж, ходімо.

Рут заперечила:

— Стривайте. Ти ж маєш робити домашнє завдання!

— Там зовсім трохи.

— Якщо я дозволю тобі поїхати, ти обіцяєш його зробити, коли повернешся?

— Так, мем.