Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко

Звівся й підійшов до валізи. Вийняв пістолет, сів у крісло і, звівши курок, спокійно й без найменшого хвилювання натиснув на спуск.

Переляканий служка влетів у кімнату. Просто перед ним сидів у кріслі Метлинський, в руці його ще димів пістолет, а груди були залиті кров’ю.

— Я, здається, не поцілив, — сказав він крижаним тоном. — Будь ласка, покличте доктора Руданського…

Микола Костомаров почув про самогубство Метлинського, тільки-но приїхав до Ялти. Він одразу подався до лікарні й попросив доповісти про себе головному лікареві. Незабаром у дверях з’явилася широкоплеча постать із козацькими вусами. Видно було, що лікар не одну ніч не спав, — коло очей йому проклалися сині кола.

— Я професор Костомаров, — звівся назустріч йому Микола Іванович.

Його утла рука потонула у великій і теплій лікаревій.

— Дуже радий, — сказав Руданський. — Ви, напевно, щодо Метлинського.

— Це мій давній колега й приятель, — сказав Костомаров. — Чи не зміг би я з ним побачитися?

— Поки що ні, — Руданський зморено сів на стілець. — Я роблю все, щоб його врятувати, але моя сила невелика.

— Йому погано?

— Дуже погано, — Руданський звів втомлені очі, і вони дивилися якийсь час один на одного.

— Чи не міг би я чимось допомогти? — тихо спитав Костомаров.

Але допомоги вже не потребувалося. Метлинський розплющив у цей час очі й побачив великого білого птаха, що летів до нього просто зі стелі. Мав той птах великі зелені очі, а крила його срібно сяяли. Метлинський згукнув вражено й почув, як далеко-далеко хтось заспівав ту саму пісню, яку колись чув він від темнокосої красуні. Він побачив і ту красуню, вона також мала крила й зелені очі. Співала, і солодкі дзвенькотливі звуки заповнили світ.

1978 р.

Євген Гуцало

14 січня 1937 — 4 липня 1995

Уже кілька фактів біографії шістдесятника Євгена Гуцала розставляють певні акценти над його творчістю. Рік народження — трагічний 1937-й, батьки — сільські вчителі.

Євген Гуцало — поет і прозаїк. Саме як прозаїк став однією з помітних фігур української літератури другої половини XX століття. Прикметно те, що одразу по виходові його першої книжки оповідань та повістей «Люди серед людей» двадцятип’ятирічного Є. Гуцала прийняли до Спілки письменників України: в ті часи це було нетиповим явищем.

Протягом 33 років письменник видрукував кілька десятків книжок. Лауреат багатьох премій, зокрема Державної премії Української PCP ім. Т. Г. Шевченка, як вона тоді називалася (1985 p.).

Критики свого часу писали про Євгена Гуцала як тонкого стиліста, знавця «життя простого народу».

Перечитуючи нині його твори, намагаєшся передусім збагнути їх як вияв неоднозначного феномену шістдесятництва. Йдеться зокрема про відтворення саме того «життя простого народу», переважно буднів українських селян. Це відображення позначене прикметним мотивом, який би назвала «безневинною провиною». Євген Гуцало — можливо, один із найчутливіших уловлювачів знаків, сигналів свого часу. Галерея його образів — це передусім сільські «тітки і дядьки, баби і діди». Не завжди усвідомлюваний мотив каяття перед ними був не лише даниною трансформованої в дусі соцреалізму народницькій традиції української літератури. Це був також парадоксально проявлений результат специфічних маніпуляцій ідеологічної машини над світоглядом тих, кого називали інтелігенцією. Цей «прошарок» мав бути колінно-вдячним точочасному режимові за те, що має змогу «їсти білий хліб»…

Співчутливо описуючи повсякдення нужденних «людей праці», праці передовсім фізичної, письменник водночас намагався віднайти хоч щось органічне й національно питоме в тому середовищі.

Саме тому Євгена Гуцала вабило і відтворення в слові рідної природи, її пластики і тих почуттів, які вона пробуджувала.

© Людмила Таран, письменниця, журналістка (Київ)

Запах кропу

І

Не все те забулось, що було змалку. Пригадую, як біля церкви, на яку богомільні баби обернули звичайну сільську хату, почепили на поперечці поміж двох стовпів тракторне колесо замість дзвона, і в те колесо били й тоді, коли займалася чиясь хата, і тоді, коли оповіщали про Боже свято. Пригадую, як ще малими дітлахами по синьо-рипучих снігах ходили колядувати, і нам виносили спечені з меляси та цукру гіркуваті солодощі, або пиріжки з печеними буряками, або ж просто спускали собаку з цепу. Пригадую, як ранньої весни, темного, принишклого вечора поверталися з церкви жінки з запаленими свічками: ховали кволе світло за тинками долоней, за крайками хусток, оберігали від подуву вітерця, од власного дихання, намагаючись донести запалені свічки аж додому, і тривожно-солодко було дивитись на рухливі цятки вогню, на тремтячі його язички, які, коливаючись, щось безмовно розповідали й дорозі, й деревам, і чорному небу, — і все їх, мабуть, розуміло, бо ж слухало заворожено. Варто мені зараз заплющити очі — й виникає перед внутрішнім зором оте рухоме й бліде сузір’я свічок, і ледь-ледь освітлювані раптовими спалахами обличчя жінок, зосереджені, врочисті й тихі, і я вловлюю, як пахне мокрою землею, як у носі й у горлі лоскоче духом вербового пуху, недавно одлетілим дощем і ще чимось таким, чого й не можна назвати. Пригадую, як ми, діти, зламували на Івана Купала «гільце», прикрашали його стрічками, стружками, паперовими квітами, як ходили з тим гільцем по вулиці, співали пісень тремтячими, солодкувато-бентежними голосами, а потім, уже пізніше, розламували те гільце, прикривали ним грядку огірків, щоб добре цвіли, щоб добре родили, щоб було не посушливе літо.

Вранці виходили на город, і те поламане гільце з паперовими прикрасами, вже зів’яле, похнюплено лежало на грядці, а з молодого гудиння усмішливо визирали жовті квіточки. І ставало на душі так, наче не було вчорашнього Івана Купала, наче не було тих вечорово-протяжних пісень, не було зворушливо-млосного ниття в серцях, і ще багато чого не було…

Город біля хати.

Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, яких земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах. Живе тіло кобз, пахуче, вкрите жовтим пилом, проросле пелюстками, — світить й золотіє, щось промовляє своєю широкою, незгасаючою усмішкою. Скільки того сміху на городі — всі соняшники сміються, веселі, але водночас по-доброму замислені, кожен щось хоче сказати тобі, тільки підійди, наблизь своє обличчя до нього — уважного й доброзичливого. Так можна довго дивитись одне одному в очі, і коли ви розлучитесь, то кожен із вас відчує себе багатшим, ніж був: ти щось зачерпнеш із душі соняшника, відкритої в усьому і мудрої, а соняшник… візьме з твоїх очей допитливості й уважного блиску з зіниць…