Діва Млинища - Володимир Лис
— Кузьмо, йди, глєнь, то ж молода пані приїхали, — почула дзвінкий жіночий голос з чийогось двора. — А яка контетна, як виросла, геть чисто пава, — і тихіше, але чутно, — хвостом нашу вулицю замітає… Хі-хі, подивися… Їй-бо ни брешу… І куде то йдуть… А капелюшок який, глєнь!
«Я вернусь, — думає Ліонелла. — Куди я йду…»
Вона вернеться, цей похід безглуздий.
І розуміє — не вернеться. Мусить дійти.
Думає: «Моє право. Ось я скину капелюшка, дивіться на моє волосся».
І не скидає, і простує далі.
Ліонелла хотіла вдягтися в цей похід попростіше, у легеньку прогулянкову сукенку, та в останній момент переважило щось жіноче, потаємне, вперте, і ось вона в розкішнім довжелезнім платті справді тягне за собою шлейф сільської пилюки! Наче навмисне взяла сюди валізу з одягом. Для нього, репаного селюка, що певне, й забув набуті в ролі слуги манери?
Пси тільки двічі й загавкали на її дорозі. Зате все лункіше билося серце. Ніби знаходилося вже зовні, а не у ній. А ось і та хата, здається, вона не забула. Щось змінилося, хата чи не друга або третя в селі, крита тепер червоною бляхою, але та сама.
Авжеж, за службу Остапові Терещуку заплатили цілих дві фантастичні тисячі царських рублів. Три тисячі за два роки сякої-такої служби й розкішного, як для селянського підлітка, життя…
Побачила на дворі приземкуватого дужого хлопця, що порався коло воза. Як привіталася, то підвів голову. Ні, не він. Остап має бути молодшим. Збентежилася, спитала:
— Ви мене нє узнайоте?
— Чого ж, — хлопець вимовив невпевнено, а тоді голосно:
— Мамо! Тату! Остапе!
Він з’явився третім. Слідом за матір’ю і батьком (як і належало?), як і вони, поклонився. Виріс вищим за брата, зодягнутий у сірі полотняні штани й таку ж сіру сорочку, розхристану на грудях, а з-під сорочки виднілося густе смолянисте волосся. Став ще темнішим, начеб циганкуватим, і раптом не знати з якої далини Ліо-Неллі почула дитячі голоси.
— То ти циган, що такий смаглявий, — її дзвінкий і насмішкуватий.
І його, трохи начеб збентежений:
— Нє, ми не циганську, ми черкеську кров маїмо. Казали дідо Марко, що їхній батько його з солдатів привіз, а мама їхня ни нашої, черкеської крови. Того й, казали дідо, ніч з-за вуха визирає, а очі мовби дьогтем помазані.
— А я теж темна… Тільки в мене південна кров, морем посолена… Ми з тобою як родичі…
Чи від згадки, чи від тих голосів, несподівано видобутих, у Неллі раптом зашуміло в голові, стало душно в цьому шовковому, не знати навіщо вдягнутому платті.
— Дєкую, ваша ясновельможність, що тоді сина нашого, Остапа, ото пригріли, добру службу дале, — ще раз вклонився Остапів батько. — Ото господарка, і кони у хліві, й корови, й зимелька, що ме прикупили, — то все ж за тиї гроші, дай вам Біг здоровля і щістя. Чого ж ти стоїш, сину, як стовпець укопаний, кланяйся та руки цілуй їхній ясновельможности. Бо то, як ранній цвіт, прийшов той дарунок, як перстень золотей з неба на долоню впав.
Остап стримано схилив голову, й вона почула його густий чистий голос:
— Та чого там, вдєчнє ми, чого там казати… Мона й ноги, ни те, що руки поцілувати, — останнє вимовив з явним відтінком іронії.
У тій іронії (а раптом ні?) проступив колишній непокірний гоноровитий хлопчак, повіяло чимось давнім, замішанім на вітрі, запаху полину і м’яти, про які він, Остапчик покірно-непокірливий, їй і розказував. Цей запах забив ті, що доносилися з хліва, — гною, тваринного поту, від яких її починало нудити.
Її запросили до господи, неждана гостя чемно відмовилася, сказала, що їде зі своїм нареченим відпочивати до моря, тож завернули і сюди, в Загоряни, а вона до них вирішила заглянути, до свого колишнього слуги. Сказала про слугу (навіщо?) й знову обдав жар, на мить потемніло в очах. Спалахнули в мозку слова батька Остапа про золотий перстень, що впав на долоню. Зримо побачила його, тільки… на своїй долоні. І раптом ще більше задихнулася, бо захотілося притулитися до цих волохатих грудей, які були зовсім поруч, вдихнути запах тіла, якого ще ніколи не вдихала. Що за дивне бажання в нареченої графа Долганова, доньки без п’яти хвилин заступника міністра… Геть з цього двору, просмерділого потом і кізяками, від півнячого співу. Шелест шовку й криноліну, блиск діамантів, вальси на віденському балу — ось її світ. Що робить тут графиня Тальміоні, вже майже графиня Долганова?
Вона ще сказала, рятуючись од слів, спогадів, дивного видіння, що запрошує його, Остапа, увечері до палацу, на дачу, згадати дитинство, посидіти перед від’їздом, бо, можливо, вже сюди ніколи й не заверне, у неї восени весілля й нове життя.
Навіщо вона казала цим людям, чужим, із іншого, зовсім іншого, світу про весілля, а надто Остапу…
— Він прийде, прийде, — поспішно сказала Остапова мати.
— Тогда — до свіданія. Всєго хорошого, — вимовила дерев’яним голосом Неллі й поспішно вирушила з подвір’я.
— Бувайте здоровеньки, щасливої дороги, — сокоріла навздогін мати Остапа. — Вам увечері Остап принесе на дорогу молочка свіженького і сметанки, й огірочки вже перші є.
Ліо-Неллі йшла вулицею, з-за одного, другого тину вистрілили жагучою цікавістю жіночі очі, вони й збудили в ній дику, скажену й чорну злість.
«В тебе що, тічка почалася, графинечко Ліо-Неллі?» — подумала, й ці грубі слова, глузування з самої себе її трохи протверезили.
Повернулася графиня до палацу вже впевненою ходою. А тут її зустрів коханий (таки коханий) Аристарх — викупаний, свіжий, пахучий. Вона притулилася до пружних грудей, відчула, як б’ється його серце.
«Що тобі ще треба?» — спитала.
Неллі-кішечка — так називав колись доньку тато Рафаель — готова була замуркати.
— Це село належало колись вам? — почула в обіймах запитання.
— Ні. Ми купили ці палаци вже після відміни кріпосного права. А чому ти питаєш?
— Просто так. Мене вже напоїли смачним молоком. І нагодували пиріжками з вишнями і ягодами. Чорними, як ваші неаполітанські ночі.
— Чорницями?
— Мабуть. Хочеш?
— Так, любий. З твоїх рук.
Вони поснідали стравами, приготовленими служницею Одаркою, і це було
