Безчестя - Джон Максвелл Кутзеє
Вони з Петрусом мовчки пліч-о-пліч закінчують свою роботу.
Отак і минають його дні на фермі. Він допомагає Петрусові чистити зрошувальну систему. Рятує від загибелі город. Пакує продукти для базару. Допомагає Бев Шоу в клініці. Замітає підлогу, готує їжу, робить усе, що більше не робить Люсі. Він зайнятий від світанку до заходу сонця.
Око заживає на диво швидко: минув лише тиждень, а він знову ним бачить. Опікам потрібно більше часу. Він продовжує носити пов’язку на голові й навколо вуха. Без неї вухо нагадує голого рожевого молюска; він не певний, чи вистачить йому колись сміливості оголити вухо на людях.
Він купує капелюха, аби захиститися від сонця, а почасти й від людей. Намагається звикнути до свого дивного вигляду, більш ніж дивного, відразливого — він одне з тих жалюгідних створінь, на яких витріщаються на вулицях діти. «Чому цей дядько такий кумедний?» — питають вони у матерів, а ті шикають на них.
До крамничок у Салемі він навідується так рідко, як тільки вдається, а до Ґрехемстауна лише по суботах. За одну мить він перетворився на затворника, на сільського затворника. Кінець мандрівкам. Хоча серце так само кохає й місяць так само сяє[61]. Хто б міг подумати, що все так швидко і так несподівано закінчиться: мандрівки та кохання!
Уважати, що історія про його негаразди вже дісталася вух плітників у Кейптауні, немає причин. Проте він хоче переконатися, що Розалінд не почула її в якійсь спотвореній формі. Двічі він безуспішно намагається зателефонувати їй. Утретє — телефонує до туристичної фірми, де вона працює. «Розалінд на Мадагаскарі, — кажуть йому, — поїхала на розвідку». Він отримує номер факсу в її готелі в Антананаріву.
Пише повідомлення: «Нам із Люсі не пощастило. У мене вкрали машину, а ще була бійка, у якій мені трохи нам’яли боки. Нічого серйозного — з нами обома все гаразд, хоча ми й збентежені. Вирішив, що краще повідомити тобі це, раптом ширитимуться чутки. Сподіваюся, ти гарно проводиш час». Він віддає листок на затвердження Люсі, а потім Бев Шоу, аби та надіслала його Розалінд до найтемнішої Африки.
Люсі не стає краще. Цілу ніч вона не спить, стверджуючи, що не може заснути; а потім пообіді він знаходить її на канапі: Люсі спить, мов дитина, запхавши великого пальця до рота. Вона втратила апетит; йому доводиться змушувати її поїсти, готуючи незнайомі страви, оскільки донька відмовляється торкатися до м’яса.
Він не для цього приїхав сюди — аби застрягнути в глушині, відганяти демонів, няньчити доньку, підтримувати життя в напівмертвому господарстві. Якщо його поїздка мала якусь мету, то він прагнув зібратися з думками, зібрати докупи сили. А тут тільки щодня втрачав самого себе.
Демони не полишають його. Йому й самому сняться жахіття, у яких він загрузає в ліжку, просотаному кров’ю чи фарбою, і беззвучно кричить, тікає від чоловіка з обличчям, як у яструба, як у бенінської маски[62], як у Тота[63]. Якось уночі він, наполовину сновида, наполовину божевільний, здирає з ліжка постіль і навіть перевертає матрац у пошуках плям.
Ідея з Байроном досі жива. Із книжок, які він придбав у Кейптауні, залишилося лише два томи — решта лежала в багажнику вкраденої автівки. У публічній бібліотеці Ґрехемстауна немає нічого, крім вибраних поезій. Та чи варто йому продовжувати читати? Що ще йому потрібно знати про те, як Байрон проводив час із друзями в старій Равенні? Хіба він ще не спроможний створити Байрона, котрий буде справжнім Байроном, а разом із ним і Терезу?
Правду кажучи, він місяцями відкладав цю мить — мить, коли доведеться зустрітися з чистим аркушем, узяти першу ноту, зрозуміти, що не так. У його свідомості вже закарбувалися уривки любовного дуету, вокальні теми сопрано й тенора, які безмовно звиваються і розповзаються, неначе змії. Мелодія без кульмінації; шепотіння рептилій на мармурових сходах, а на задньому плані пульсує баритон приниженого чоловіка. Можливо, тут і оживе нарешті похмуре тріо: не в Кейптауні, а в старій Каффрарії?[64]
П’ятнадцять
Дві молоді вівці цілий день залишаються прив’язаними на лисому шматку землі біля стайні. Їхнє спокійне одноманітне мекання вже починає дратувати. Він прямує до Петруса, котрий ремонтує велосипед, поставивши його догори дриґом.
— Ті вівці, — каже він, — тобі не здається, що ми могли б прив’язати їх там, де вони зможуть попастися?
— Вони для вечірки, — пояснює Петрус. — У суботу я заріжу їх для вечірки. Ви з Люсі мусите прийти. — Він начисто витирає руки. — Я запрошую вас і Люсі на вечірку.
— У суботу?
— Так, у суботу я влаштовую вечірку. Велику вечірку.
— Дякую. Але якщо навіть ті вівці для вечірки, хіба тобі не здається, що їх слід випасати?
Минає година, а вівці прив’язані, де й були, і так само скорботно бекають. Петруса ніде не видно. Роздратувавшись, він відв’язує їх і тягне до загати, де росте вдосталь трави.
Вівці довго п’ють, а потім неквапливо починають скубати травицю. Це чорноголові перські вівці, однакового розміру, однакового кольору й навіть з однаковими рухами. Швидше за все, близнючки, з народження приречені на ніж м’ясника. Ну що ж, у цьому немає нічого надзвичайного. Коли востаннє вівця помирала від старості? Вівці самі собі не господарі, не господарі своїх життів. Вони існують, аби ними можна було скористатися до останньої крихти: м’ясо з’їсти, кістки розмолоти і згодувати птиці.
Ніщо не врятується, окрім, можливо, жовчного міхура, який ніхто не захоче їсти. Декарту слід було замислитися над цим. Душа, підвішена в темряві гіркого жовчного міхура, — непогана схованка.
— Петрус запросив нас на вечірку, — каже він Люсі. — Чому він її влаштовує?
— Гадаю, через передачу землі. Офіційно це відбудеться першого числа наступного місяця. Для нього це видатний день. Нам варто хоча б показатися там і принести подарунок.
— Він збирається зарізати двох овець. Не думаю, що двох овець надовго вистачить.
— Петрус — той ще скнара. Колись із такого приводу забивали бика.
— Не певен, що мені подобається, що він робить, — притяг додому двійко приречених створінь, щоб познайомити з людьми, котрі їх з’їдять.
— А що було б тобі більше до вподоби? Аби їх різали на бійні і ти не мусив про це думати?
— Так.
— Девіде, прокинься. Це село. Це
