Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— Слово даю, що не знаю, що сьогодні тій Софійці сталося. Ага, тепер Улянич вже чує, що хтось до нього говорить!

— Дарочко, я вас дуже люблю, вірте мені, але дуже прошу не втручатись не у свої справи. Ані панна Софійка, ані товариш Празький тут при нічому. Зрештою, ви ще замолоденькі на подібні здогади чи помічення. Вас не цікавить забава?

— Ні не цікавить… Так само, як і вас, — грає ще молодшої Дарка. І вони знову не відзиваються до себе. Але ж бо Дарці жаль його.

Вона присувається ближче до нього, злегенька кладе свою руку на його плече і питається, бо не може дивитись на його сум:

— Я не розумію… Прошу не гніватися на мене, але я, бігме, не розумію, як може Софійці більше подобатися Празький, як ви. Я вже не говорю про те, що ви маєте таке добре серце, але ви й багато… це кожний видить… багато… ну… гарніші від нього.

Що вона таке сказала, що він схоплюється раптом, якби на шпильку сів, притулює її до себе й каже вже без удавання, просто, як своїй рівні:

— Я теж не розумію цього, Дарочко. Я теж нічогісько не розумію, дитино, і це… мене найбільше болить!

Дарка хоче ще щось запитати (чому не використати хвилі, коли він розговорився?), як влітає Костик, якби сто чортів за ним гнало:

— Ану „геравс" звідси! Ми закладаємо тут пошту!

Що за „пошта" в хаті? Чи той Костик здурів до решти? Улянич бере її за руку:

— Ходіть, Дарочко: „наші" хочуть бавитись.

І Дарка не допитується більше. Виходить разом з Уляничем і стає собі у вітальні разом із ним в однім кутку. Акт приязні, такої сердечної, яку лише нещастя приводить на світ, що його в такім важнім менті перервав Костик, доконується тепер сам собою. Дарка стоїть собі коло цього Улянича, цього найліпшого з усіх людей на світі, Дмитра Улянича, — горда, вивищена, наділена ласкою, що про неї навіть найближчі ані не догадуються. Ориська строїть до неї якісь чудернацькі міни, але що ж може тепер зв'язати її з Ориською?..

Стоять собі з Уляничем, як не з цього світа, і приглядаються всьому, що твориться, як крізь закіпчені шкла: таке те все якесь невиразне й нецікаве.

Бо прошу, що ж у цьому цікавого, що одно піде до темної кімнати й ніби „надає" до другого „неоплачений" лист. Те друге йде викуплювати той „лист", і знову наново, і знову наново. Забава добра для дітей, що ще до школи не ходять, а не таких старцунів!

Але вони всі, як пияки, що перебрали міру і тепер вже кожний новий лик горілки насвіжо замакітрює їм голови, вони просто шаліють від цього дурного „листоноші". Ось Ляля вибігла з тієї їх „пошти" з розбурханим волоссям, з червоними плямами, ніби саме безумство.

— Свинство… Що за свинство! — обурюється Улянич. Дарка трохи не розуміє його: чому аж „свинство"? Ні, скорше, глупота… Неоправдана, смішна глупота.

Коли викликають Дарку на „пошту по лист", вона не відразу летить. Без жалю відпустила б це Орисьці: їй аж очі світяться! Та на „пошті" вуйко і міг би образитись (хоч ніяк не може розуміти, що й вуйко дався на ці дурниці намовити!), якби вона кого іншого „підміняла".

— Вуйку, я викупила свій лист. Тепер прошу звідси забиратись. Я маю до когось надати лист.

— Це не важне. У нас справа не полагоджується з порога, — горлає Костик і силою тручає її до темного покою. І ще (дурний „Костище!") замикає двері за нею, щоб, не дай Боже, не втікла з „пошти".

Зразу Дарка не бачить ані стін, ані вуйка. Потім скорше, ніж вуйка, чує коло себе неприємний, омліваючий сопух переферментованого з квасами жолудковими вина. „Вуйко п'яний", — прояснюється їй у голові і хоче втікати звідси. Втікати! Але скорше, як вона за клямку, хватають її сильні, безоглядні, заборчі рамена. „Він мене вдусить…" — звідкись така думка. „М-м-м", — вона хоче кричати, але тугий, слизький і якийсь такий неприродно великий, як у корови, язик безлично привалює їй уста і добирається до середини уст. Дарка кидається головою вліво, щоб оборонити уста… аж чує, що чужа рука повзе по її тілі. Поволи, з притиском повзе щораз вище, щораз вище, аж намацує груди. Це вже болить! Вона відривається якось від того язика і з усією злістю, з усім страхом впивається своїми здоровими зубами в ту руку на грудях.

Аж тепер звільняють її кліщі його рамен, і вона прожогом влітає до вітальні, з червоними плямами на лиці, задихана, перелякана і переможна. Костик загороджує їй дорогу якимсь глупим жартом, але Дарка бачить тільки мамине обличчя під тінником лампи. Забута вже образа й гнів, все, що накипіло на серці, а тільки мамині обійми, що в них можна все виплакати.

Мама тулить її здивовано до себе. Дарка хлипає і ховає голову в мами на грудях. Але коли зводить свої розбиті, затроєні страхом очі, щоби шепнути мамі, в який нелюдський спосіб її обдурено, як нечувано, підступно зневажено її там, за дверима, то, вражена до крови, відвертає очі від маминих; мама сміється чогось!

— Ох, ти моя дикунко мала! Я думала, що Бог зна, що сталося… Ей, ти, моя панно, панно, де нам ще до забави! Що сталося? Вуйко відкусив кусник носа?

Як то, Боже єдиний, мама знає, що з нею там робили, і може так спокійно, з такою посмішкою, що від неї аж серце умліває, говорити про те при всіх? Це хіба якесь непорозуміння, якесь страшне, смертельне непорозуміння… Дарка вже не тулиться, а ховається у мамину стать. Проте бачить просто себе спітніле, аж масне вуйкове обличчя, що дивиться на неї з безличним сміхом, відвертає голову в іншу