Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Що це? Люди добрі, що це? Заздрість? Докори? О, тричі будьте благословенні, докори, і вшестеро благословенна будь, заздросте, що родиш ті докори.

Сині очі такі сумні, такі кохані в своєму терпінні, що хочеться взяти їх у долоні й гасити ними свою спрагу, як джерельною водою.

— Я не могла… інакше… бо забава в нашім домі… А до того… я думала, що вам приємніше… з Ориською… Вона так гарно співає…

Маленька жіночка робиться захланна: хоче все, все відразу знати. Він ще замало досвідчений, щоб впізнати підступ.

— Ну і що з того, що співає? Ви думаєте, що як хтось має голос, то вже… все?

Смішака! Власне, що вона, Дарка, так ніколи не думала!

Данко несподівано зачерпує з іншого ведра думок.

— Дивіться, які вони всі залюблені… панна Софійка…

Дарка дивиться: рука Празького вже от-от торкнеться плеча Софійки. А лиця їх так близько коло себе, що межа поміж ними не ширша за нитку. Навіть Ориська й та кокоче коло Костика, як курка коло яйця (де би Улянич дівся?), хоч той бавиться нею, це ж видно, як песятем. Дарка оглядає Ориську й віднаходить ще один „тайних хід" в її душі, про який досі не знала: їй однаково, хто коло неї Данко чи Костик. Щоб тільки хлопець у штанах.

— Бачите? — питає третій раз одне й те ж саме Данко. І в той сам час міняє голос і мову очей. Каже щось зовсім інше:

— Я не міг би при стільки свідках показувати своїх почувань… Якби я мав колись… комусь про свою любов говорити, то мусіло б бути так тихо, як… у церкві, коли о. Підгірський підносить св. Тайни до неба. І так мусіло б бути самітньо… щоб ніхто крім „неї" й Бога не чув моїх слів… А ви як думаєте?

Дарка думає розсудніше:

— Наперед не можна нічого казати. Ніколи не знати, як воно статись може. Наприклад, хтось від'їжджає на війну і конче ще хоче сказати своїй дівчині, що її любить. А тут… ніяк не може зустріти її на самоті… Що тоді робити?

— Хто їде на війну, тому любов не в голові, — перетинає він пряжу Дарчиної фантазії. Данко подається кроком за поріг вітальні: двері від веранди просто в сад.

— Ходім, перейдімося по саді… — не то дораджує, не то просить Данко. Дарка здвигає раменами.

— Ви боїтеся? — хіба жартує він, бо ніч ясна: гола-голіська. Дарка ще вагається.

— Прошу… дуже прошу… — і тим своїм „дуже прошу" вибиває всю оборону з Дарчиних рук.

Дарка глипає у вітальню, потім на Данка, а ще потім ступає за поріг веранди — у сад і голу ніч.

З неба скапують зорі на голови, з землі паде роса на ноги. І місяць так близько над землею, що ще крок — і зійде по драбинці подивитись, як тут люди бавляться на уродинах.

— Вам мусить бути холодно… ви так легенько вбрані… — клопочеться Данко голосом, що від нього на морозі стало б тепло.

Дарка заперечує головою. А в душі, куди не можуть досягнути, хоч і які прозорі, Данкові очі, каже собі:

— І що з того? І що з того, що трохи зимнаво? Та ж коли б я навіть цю ніч мала пізніше в ліжку відлежати, то я все одно не завернула б тепер до хати… Хіба… хіба ти зробив би це, Данку?

— Як тепер… на наших очах… спаде зоря з неба, то буде знак… що нас чекає велике щастя, — ворожить Данко.

А Дарка думає: „Якби це мала правда бути… то зараз посипалося б звізд, як граду. Така… я щаслива тепер…"

Вони обійшли вже раз весь сад і завертають вдруге.

— А якби так ця ніч мала ніколи не скінчитись… ані цей сад не мав би межі, ви… пішли б зі мною?..

— Так.

— Всюди, Дарко? Навіть, якби ми вже мали ніколи додому не вернутись?

— Я не знаю, чи й тоді… — вже вагається Дарчина готовність. Перед очі появляється та зухвала дівчина з книжки, що то сама світ об'їхала, і Дарка каже вже певно:

— Так, навіть тоді…

Але тепер Данко хотів би щось інше знати:

— Чому так, Дарко?

Чому? Чому? Хто ж це може знати. Зрештою, може, й є десь хтось такий, що знає, але Дарка не знає. І Данко не допитується вже. Він просить:

— Ви ще ніколи не звертались до мене по імені… Скажіть тепер… о, дуже прошу, скажіть тепер мені „Данку"…

Він задержує її в ході, бере обіруч за рамена, перехиляє її голову взад і грозить жартома:

— Скажіть… бо…

Нехай уже раз станеться те, що мусить статись. І Дарка згортає всю свою самопевність, всю розлиту по цілому серцю сердечність до Данка докупки й каже йому найкраще слово над словами:

— Данку… мій Данку.

Він пускає її з своїх рамен, а сам аж подається взад від горячі, що вдарила на нього від цих слів.

— Від сьогодні „ти" аж до кінця життя… так? Так, Дарко? Тільки про це не має ніхто-ніхто знати… Ти… ти… Дарка… — любується він тепер тим словом, що його „винайшла" вона.

Їхні уста вже так близько себе, що дихають з одного струмочка повітря, але він знечев'я пускає її руки: думки його вже знову не при ній.

— О, цього року, татко казав, запишуся вже до державної музичної школи… А