Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич
Тут намісник перервав читання й запитав Редзяна:
– Що ж це ти, дурню, розповідав?
– Все як треба, пане! – відповів Редзян.
Намісник продовжував читати:
«…бо куди мені, сільській, рівнятися з ними. Та сказав мені ще козачок, що ви, ваша милість, ні на яку й дивитися не хочете…»
– Оце добре сказав! – зауважив намісник.
Редзян, по правді кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа не вголос, але зробив розумне обличчя і багатозначно кахикнув. Скшетуський же читав далі:
«…і зразу я втішилася, благаючи Бога, щоб він і надалі вас у такій прихильності до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милістю скучила, як за батьком-матір’ю, адже мені, сироті, сумно на світі, але не з вами, добродію… Бачить Бог, що серце моє чисте, а простоту мою не засуджуйте, ви мені її вибачити мусите…»
Далі прекрасна князівна повідомляла, що вирушать вони з тіткою до Лубен, як тільки дороги зробляться кращими, і що сама княгиня хоче від’їзд прискорити, позаяк із Чигирина доходять звістки про якісь козацькі смути, так що вона жде тільки повернення молодих князів, які до Богуслава на кінський ярмарок поїхали.
«Ви чаклун просто справжній, – писала далі Олена, – якщо навіть і тітку на свій бік залучити зуміли…»
Намісник посміхнувся, згадавши чаклунство, котре схилило на його бік цю саму тітку. А лист закінчувався запевненнями у вічній і вірній любові, що її майбутня дружина до майбутнього чоловіка почувати зобов’язана, і видно було, що писався він дійсно від щирого серця, через те, мабуть, намісник читав листа від початку й до кінця разів десять, повторюючи в глибині душі: «Дівице моя мила! Нехай же і Господь мене покине, якщо я відцураюся від тебе коли-небудь».
Потім він почав розпитувати Редзяна.
Спритний слуга зробив докладний звіт про поїздку. Приймали його поштиво. Стара княгиня випитувала його про намісника, а дізнавшись, що Скшетуський – лицар щонайперший і довірений у князя, та до того ж і людина маєтна, зовсім зраділа.
– Вона мене ще запитувала, – сказав Редзян, – чи завжди його милість слова дотримує, коли щось обіцяє, а я їй на те: «Ласкава пані! Коли б цього коника, на якому я приїхав, було мені обіцяно, я б не сумнівався, що він моїм і буде…»
– Ох, шалапут! – сказав намісник. – Але якщо вже ти так за мене поручився, можеш конем володіти. Значить, ти не видавав себе за іншого, а зразу відкрився, що від мене?
– Відкрився, побачивши, що можна, і зразу мене ще ліпше прийняли, а особливо панна, котра така прекрасна, що іншої такої на всім світі не знайти. Як довідалася, що я від вашої милості приїхав, так просто й не знала, де мене посадити, і, коли б не піст, купався б я, наче сир у маслі. А коли читала листа, то слізьми щасливими його обливала.
Намісник од радості позабував усі слова і тільки через деякий час запитав:
– Про Богуна нічого не довідався?
– Не з руки мені було в панни чи в пані про те запитувати, та я коротко зійшовся зі старим татарином Чехлою, котрий хоч і бусурман, але слуга панні вірний. Він мені розповів, що спершу всі вони досадували на вашу милість, і дуже, та потім схаменулись, особливо коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби – байки.
– Яким чином вони про це дізналися?
– А воно, ваша милість, сталося ось так: була в них тяжба із Сивинськими, по котрій зобов’язалися вони потім гроші виплатити. Як надійшов строк, вони до Богуна: «Позич!» А він на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, та скарбів ніяких, що було, каже, все розтринькав». Як почули вони таке, зразу зробився він для них гіршим, і зразу відчули прихильність вони до вашої милості.
– Нічого не скажеш, ґрунтовно ти все розвідав.
– Мій ласкавий пане, коли б я про одне дізнався, а про інше ні, тоді б ваша милість могли мені сказати: «Коня ти мені подарував, але сідла не дав». А що вашій милості в коневі без сідла?
– Ну, так бери ж і сідло.
– Уклінно дякую вашій милості. Тут вони Богуна в Переяслав і відправили, а я, ледве про те довідався, подумав: а чому б і мені в Переяслав не податися? Буде мною хазяїн задоволений, мене і в полк скоріше запишуть…
– Запишуть, запишуть тебе з нового кварталу. Значить, ти і в Переяславі побував?
– Побував. Але Богуна не знайшов. Старий полковник Лобода хворий. Кажуть, що невдовзі Богун після нього полковником буде… Одначе там дивні діла якісь творяться. Козаків жменька всього в корогві лишилася – решта, подейкують, за Богуном пішли або ж на Січ утекли, й це, мосьпане, справа важлива, тому що там смута якась затівається. Я і так, і сяк намагався хоч що про Богуна дізнатися, та сказали мені всього лиш, що він на руський берег[52] переправився. Он воно, думаю, як; значить, наша панна від нього в безпеці, й повернувся.
– Ну, ти впорався неабияк. А неприємності які-небудь у дорозі були?
– Ні, мосьпане, тільки їсти от страшенно хочеться.
Редзян вийшов, а намісник, лишившись на самоті, знову почав перечитувати листа Олени і до вуст притуляти ці літерки, куди як менш досконалі, ніж рука, що писала їх. Упевненість утвердилася в серці його, і думав він так: «Дороги протряхнуть скоро, послав би тільки Бог погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже точно мене не обдурять. Розлоги я їм прощу, та ще й свого додам, тільки б зіроньку мою ясну дістати…»
І, причепурившись, зі світлим лицем, із грудьми, переповненими щастям, пішов він у каплицю, щоб передовсім Господу за добру вість смиренно скласти подяку.
Розділ VI
По всій Україні та по Задніпров’ю немовби що зашуміло, немовби передвістя близької бурі дали про себе знати; якісь чутки дивні покотилися від села до села, від хутора до хутора, наче рослина, котру восени вітер степом жене і котра в народі перекотиполем зветься. В містах перешіптувалися про якусь велику війну, щоправда, ніхто не знав, хто і з ким збирається воювати. Та безперечно щось назрівало. Обличчя стали тривожними. Орач із плугом неохоче
