Вогнем і мечем - Генрік Сенкевич

І ось одного разу, поспішаючи з клубками пряжі до княгині, вона зштовхнулася зі Скшетуським, який виходив із розташованої поряд спальні князя. Ануся налетіла, як вихор, можна сказати навіть – зачепила його грудьми і, зробивши квапливий крок назад, вигукнула:

– Ах! Ви так мене злякали! Здрастуйте, добродію!

– Здрастуйте, панно Анна! Невже ж я таке monstrum[47] і людей лякаю?

Дівчина, перебираючи пальцями вільної руки косу і переступаючи з ніжки на ніжку, опустила очі і, ніби розгубившись, із усмішкою відповіла:

– Ой ні! Це вже ні… зовсім ні… клянуся матусиним здоров’ям!

І вона швидко глянула на поручика, та відразу ж ізнов опустила очі.

– Може, ви, добродію, гніваєтеся на мене?

– Я? А хіба панну Анну мій гнів турбує?

– Турбує? Та ні! Теж мені турбота! Чи не думаєте ви, добродію, що я плакатиму? Пан Биховець куди люб’язніший…

– Коли так, мені лишається тільки поступитися полем бою панові Биховцю та й зникнути геть з очей.

– А я хіба тримаю?

І Ануся загородила дорогу.

– Так ви, добродію, із Криму повернулися? – запитала вона.

– Із Криму.

– А що ви, ваша милість, звідти привезли?

– Пана Підбийп’ятку. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже приємний і достойний кавалер.

– Вже напевне приємніший вашої милості. А чого він сюди приїхав?

– Щоби панні було на кому чари випробувати. Та я раджу братися за справу всерйоз, бо знаю щось, через що кавалер цей неприступний, і навіть панна Анна з носом залишиться.

– Це ж чому він неприступний?

– А тому, що не має права одружуватись.

– Та мені що до цього? А чому він не має права одружуватись?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, та сказав дуже голосно й чітко:

– Через те, що поклявся залишатись у непорочності.

– От і нерозумно, добродію! – вигукнула Ануся і миттю випурхнула, наче наполохана пташка.

Однак уже ввечері вона вперше уважно придивилася до пана Лонгина. Гостей того дня зібралося чимало, позаяк князь улаштовував прощальний прийом панові Бодзінському. Наш литвин, ретельно одягнений у білий атласний жупан і темно-блакитний оксамитовий кунтуш, мав дуже показний вигляд, тим паче що біля кульші його замість катівського Зірвиглавця висіла легка крива шабля в позолочених піхвах.

Оченята Анусі на зло Скшетуському зумисне поглядали на пана Лонгина. Намісник би й не помітив цього, коли б Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:

– Хай я попадуся татарам, якщо Ануся не заграє до хмелевої литовської підпірки.

– А ти йому скажи про це.

– І скажу. Підходяща з них пара.

– Він її замість шпильки на жупані приладнає, якраз придасться.

– Або замість китиці на шапці.

Володийовський підійшов до литвина.

– Добродію! – сказав він. – Ви, ваша милість, до нас недавно, а зальотник яких пошукати.

– Як це, благодійнику братику? Чому ж?

– Тому, що кращій дівці з фрауціммера голову запаморочив!

– Паночку мій! – сказав Підбийп’ятка, склавши руки. – Що ви таке говорите?

– А ви подивіться, як панна Анна Борзобагата, в котру ми тут усі закохані, за вашою милістю оченятами стріляє. Ой, бережіться, щоби вона вас у дурні, як усіх нас, не пошила.

Сказавши це, Володийовський повернувся на каблуках і пішов, спантеличивши пана Лонгина. Той спершу не відважувався й поглянути в бік Анусі, та через деякий час, ніби ненароком глянувши, прямо-таки оторопів. І справді – з-за плеча княгині Гризельди пара палаючих оченят дивилася на нього з цікавістю і наполегливістю. «Apage, satanas!»[48] – подумав литвин і, залившись, як школяр, рум’янцем, ретирувався в інший кінець зали.

Спокуса, одначе, була великою. Бісеня, що виглядало з-за княгининої спини, являло собою таку звабу, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгина ніби щось штовхало ще разочок заглянути в них. Але тут він згадав свою обітницю, перед очима постав Зірвиглавець, пращур Стовійко Підбийп’ятка, три зітнуті голови, і жах охопив його. Він перехрестився й того вечора жодного разу більше не глянув.

Зате вранці наступного дня він прийшов на квартиру до Скшетуського.

– Пане намісник, а чи скоро ми виступаємо? Чи не чути, ваша милість, чого про баталії?

– Що за поспіх такий? Потерпіть, добродію, адже ще і до частини не записалися.

І справді, пана Підбийп’ятку не було поки що зараховано на місце покійного Закревського. Треба чекати було, поки закінчиться квартал, що мало настати лише до першого квітня.

Все ж таки поспіх у нього якийсь був, тому він і розпитувати продовжував:

– І ніяк ясновельможний князь на цей рахунок не висловлювався?

– Ніяк. Король начебто до кінця днів своїх не перестане про війну думати, та Річ Посполита її не хоче.

– А в Чигирині подейкували, що смута козацька нам загрожує.

– Бачу я, зарок твій жити тобі не дає. Що ж стосовно смути, то її до весни не буде, бо хоч зима й тепла, та зима є зима. Зараз тільки п’ятнадцяте februari,[49] в будь-який день морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом воюють вони чудово, а в полі в них трохи гірше виходить.

– Значить, і козаків ждати доведеться?

– Одначе візьміть до уваги ще й те, що навіть якщо і знайдете ви під час бунту три підходящі голови, невідомо, чи звільнитеся від зароку, адже одна справа крижак або турок, а інша справа свої, можна сказати діти eiusdem matris.[50]

– О Боже праведний! Ой, ви ж мені, ваша милість, задачу задали! От лишенько! Так нехай же мені ксьондз Муховецький нудьгу цю розвіє, а то не буде мені інакше ні хвилини спокою.

– Розвіяти-то він розвіє, бо чоловік учений і вірою міцний, та тільки напевне нічого нового не скаже. Bellum civile[51] є війна братів.

– А якщо бунтівникам чужинське військо на підмогу прийде?

– Тоді вже дійте. А зараз я можу порадити тільки одне: чекайте і не втрачайте терпіння.

Та ба, навряд чи й сам пан Скшетуський міг послухатися власної поради. Його охоплювала все більша нудьга, йому набридли і придворні святкування, і навіть обличчя, раніше такі милі його душі. Панове Бодзінський, Ляссота і пан Розван Урсу нарешті відбули, і після їхнього від’їзду настало цілковите затишшя. Життя потекло одноманітно. Князь був зайнятий ревізією незліченного свого майна і щоранку зачинявся з комісарами, що приїздили з усієї Русі та Сандомирського воєводства. Отож і навчання відбувалися рідко коли. Галасливі офіцерські бенкети, на котрих тільки й розмов що про майбутні походи, невимовно надокучили Скшетуському, тому