Волинь - Улас Олексійович Самчук
Далі похід повертається вліво… Там далі видно високу браму, оздоблену жоржинами, кражалками, повияками та безсмертниками… На брамі напис «В ЄДНОСТІ СИЛА»… Чорні, великі літери на білому папері… Перед тими літерами людське море, голови, безліч голів, з розумом і думками… В єдності сила, каже плакат, говорять чорні на білому літери… В єдності сила стоїть перед обличчями всіх людей… В єдності, в однодушному споєнні, у великій свідомості свого людського первня. Дзвони говорять, небо говорить, говорить стара прадідівська земля, могили батьків, дідів, чорне, закурене віками обличчя в терновому вінку з краплинами крові на чолі… Все це повідає, що сила в єдності, що воля в єдності, що свободу дасть єдність…
Людське море все посувалось вперед просто на браму з написом. Вона, уквітчана, стояла на своєму місці, розіп'яла свої обійми: «Входьте, люди мої! Вливайтесь!» — А чорні літери нестримно росли на білому тлі й кричали разом із дзвоном у мужицькі вуха: «В ЄДНОСТІ СИЛА!»
Побіч стояв невеликий, білий, зовсім новий будинок. Чув свою силу й ніби радів, що народився на світ. Він усміхнене чекає ті тисячі людей, що он зі співами й корогвами наближаються крок за кроком до нього. Ось вони вже зовсім близько. Ось зупинились перед брамою. Ось священик підносить хрест і благословить його. Бризнула свята вода, задзвенів спів, заграла оркестра. Через кілька хвилин невеличкий, білий будинок залитий людьми. Здається, небарвисте море навкруги, а на ньому білий корабель стоїть непорушне, міцно заякорений.
В середині будинку також повно. Залиті всі кімнати, всі закутки. Там стоять довгі столи, обставлені лавами. Поволі, урочисто засідають за столами гості. Ось вже засіли й чекають початку гостини. Кого тут тільки нема. Священики, просвітяни з Крем'янця, гості з чужих сіл, свої дядьки. Саме в той час надворі закалатали дзвінки. Всі глянули в вікна. На подвір'ї розступився народ, і увійшов до середини «вуйт» в супроводі коменданта поліції. Він був сердитий, насуплений. Чоло його загоріле, брови довгі, настовбурчені. Вступив і, здавалось, хотів крикнути. Одначе не крикнув. Підійшов до Андрія Андрійовича й зложив якесь привітання. Андрій Андрійович засадив його й коменданта за стіл.
В той час встав Володько. Його хлопці стояли біля гостей.
Володько подивився на всіх. Вигляд мав трохи збентежений. Уста його злегка тремтіли й висихали. Одначе він збирає всі свої сили й починає говорити. Спочатку мова його вривалася. Слова виривались з нутра якось силувано. Кожне з них відривно падало куди попало і, здавалось, боялось лишитись на цьому місці. В очах його стояв якийсь туман. Всі ті обличчя, що були звернені на нього, заволікалися серпанком мороку. Він не бачив їх виразно. Вони були десь далеко перед ним ті всі, що дивились на нього з різних місць, ті всі, що його бачили, й ті, що чули його схвильовані, живі, вийняті просто з глибин душі слова.
Вже по короткому часі його мова набрала певності. Слова полились вільніше. Говорив про перемогу, про працю, про змагання. Говорив про землю рідну, про рідних людей. Говорив про могили предків, що жили тут і тут вмирали. Говорив про будуччину, про чужих людей, про далекі країни й світи. «Збурились ми — ми півмертві, ми немічні. Збурились і встали! На буревійних хвилях революції виплили наші кораблі в далекий рейд! У наших жилах, міцних руках стерно майбутності. Вірю в нас!»
На цих словах Володьків голос рвонувся і його звуки впали в народ, ніби блискавка. Тісно затиснутий його п'ястук вдаривсь об стіл. Очі його горіли… Він був піднесений, вищий, потужніший, ніж звичайно. Це говорить Матвіїв син. Це слова, сказані за батька, за діда, за всіх дідів! За цілу землю сказані ці гарячі слова!
— Слава! — крикнули Володькові товариші. Задзвеніли чарки, заграла музика… Ось вони всі, ті милі хлопці. Сергій… Кіндрат… Антін… Демид… Никон… і багато інших — стоять тут на сторожі міцні, потужні й готові…
Гриміла слава, бряжчали келихи. Вирвалась пісня широка й свавільна. Йшов великий день просто у вічність, весь задивлений вперед, весь налитий снагою віри…
Володько жив цього дня винятковим, не звичайним життям. Він співав зо всіма, він танцював зо всіма, він бігав з місця на місце… Він радів. Чого йому сьогодні так весело? Безліч треба слів, щоб сказати це. Можливо, навіть звичайними словами не скажеш такого. Можливо, це такий час… Можливо, у вічності є хвилинка найбільшого щастя, й одна незначна людина випадково переживе її… Навіть гнана, віть переслідувана, навіть прицвяшена на розпутті сталіть помножена на сорок п'ять мільйонів…
Скільки тут тих людей. Два кола танцюристів. До Левинських приїхала Женя. Чи Володько її пам'ятає? Певно, І той день, чи вечір, коли танцював з нею й коли вона з нього сміялась… Все пам'ятає. Це було недавно, перед двома роками… А однак, як все змінилося…
Тут і Тараско. Він сьогодні сам собі не пан, а цар. Він знов розгулявся і все до Володька ліз цілуватися… Тут і пан Лінкерт з Романом. Обидва вже випили й Лінкерт побожився, що наб'є вуйтові морду, але його стримали. Тут і Габель, тільки без Рози. Тут і дядько Кузьма, що підписував декларації… Староста, вуйт, комендант поліції… Тільки не прийшов пан Гліб. Він боявся. За таке його проженуть з посади, І Саша також не прийшов. Від'їхав геть і не вернеться. Нема й Ольги, І Йона нема, і Ганки… І ще кількох нема… Зате море інших людей, що ще ніколи тут не були, а тепер прийшли і є.
Пізно вночі скінчилось свято. Розходились, роз'їжджались на всі боки люди. Співали, гукали, раділи, хто як умів і міг.
Один Володько не міг під вечір радіти. Староста знайшов його і «вручив» повістку на завтра до повітового староства. Володько зневажливо впхав її в кишеню, не читав, не дивився… Але він знав, що там написано. Не треба читати. Зрозуміло. Намагався взяти себе в руки й не піддатись. Прощався з різними людьми, подавав руку, усміхався.
Потім зістався, щоб знайти Наталку. Майже цілий день не міг побути з нею. Знайшов її в Теклі разом з Мокриною, що чекала також на Сергія. Теклина хата низька, простора. Лавиці старі, вигнуті. Стіл також старий і скривлений. Дві постелі збиті дошками, щоб не впасти. Світло маленької лампи ледве освічувало простір. Наталка лежала на лаві за столом і думала: прийде? Не прийде?
Він прийшов із Сергієм. Наталка швидко звелася. Володько присів на хвилинку, потім знов встав.
