Химери Дикого поля - Владислав Валерійович Івченко
Мене поставили розливати пиво по великих глечиках. Потім запалював смолоскипи, бо починало вже сутеніти. Всі паничі зайшли до башти, біля воріт якої зібралися джури.
– На, снєсти трохи, – сказав мені Федька і дав шматок трохи пригорілого пирога. З квасолею. Квасолю слугам можна було їсти. Желіпав.
Інші слуги вигнали у двір підвальних рабів з підвалу. Дев’ять чоловік і дев’ять жінок. Їх поставили на коліна поруч зі столами. Раби були вкрай перелякані, навіть не намагалися пручатися. Слуги відійшли, до рабів стали джури. По одному за кожним чоловіком чи жінкою. Мабуть, готувалося якесь покарання. Помітив, що підвальні раби виглядали краще, аніж земляні. І чистіші та вгодованіші, не такі дрібні та марудні. Щоправда, шкіра в них була трохи жовтувата, мабуть, через те, що не бачили вони сонця. Але серед них видно було, де чоловік, а де жінка. Серед рабинь зустрічалися і непогані. Тепер стояли всі на колінах і тихенько плакали. Я згадав, як нас у колонії виганяли на плац і примушували стояти годинами. Під сонцем чи дощем, або на морозі. Якщо хтось насмілювався зійти з місця чи сісти, його били. Вважалося, що таким чином з нас вибивалися дурниці і покращувалася дисципліна.
Ось нарешті з башти вийшли паничі. При зброї, але без обладунків. Сіли за столи. Я порахував, вийшло п’ятдесят чотири паничі, разом з Понамкою та Дубогризом. Перед кожним велика дерев’яна миска та кухоль з пивом.
– Слава Ісусу Кривавому! – сказав один з паничів, мабуть, найстарший у курені, дядько років за п’ятдесят, широкий в плечах та засмаглий.
– Слава Ісусу Кривавому! – повторили всі паничі і вирубали у себе на чолі хрест. Джури лише хрестилися, усі інші мовчали і не рухалися.
– Сьогодні свято у курені нашому. Доєднавси до нас новий брат Дубогриз, – сказав панич.
Дубогриз підвівся, всі дивилися на нього, кивали, задоволені.
– Джурою був він сміливим, виїхав до башт прикордонних, овде вабоїв чудовиськ, сакру імав і паничем воспятив. Виншую, брате Дубогризе!
– Слава Січі! – відповідав той.
– Ще у гостях у нас брат Набока, іже вабоїв самого невидимця і на шаблях барзо валчить. Так, брате Жох?
– Так! Сьогодні валчив я з братом Набокою на дерев’яних шаблях. Аби на справжніх, то стято б мені було голову! – сказав Жох, а інші паничі здивовано закрутили головами. Мабуть, хорошим бійцем був цей Жох.
– Що ж, сьогодні фест у нас. То давайте скропимо землю на честь Ісуса Кривавого! – сказав старий панич. Всі підвелися і подивилися на рабів, що досі стояли на колінах. – Ну що, бидло брудне! З ваших десятків угонзнув раб і раба. Не ізочили ви, не погамували, стражу не ознаймили. Вєдаєте, яка за се вам?
Раби сумно закивали.
– Помилуй, пане! – зненацька крикнув один з рабів. – Нас вабой, але ж оно серед рабинь дві вагітні! Їх помилуй!
– Для кого милість? Для бидла невдячного, яке не ізочить сусіда свого? – здивувався старий панич і підняв руку. – На славу Ісуса Кривавого будете ви забиті, раби мерзенні. Смерть вам!
– Смерть! – скрикнули паничі, старий махнув рукою, джури, що стояли біля рабів вихопили шаблі і перерізали рабам горлянки. Впевнено і вміло, навіть ті, що зовсім діти, але в жодного рука не затремтіла. Горлянки перерізали, штовхнули рабів на землю і зверху стали на спини, чекали, поки сконають бідолахи. Всі на цей жах спокійно дивилися. Коли останній з рабів помер, старий панич наказав відтягти тіла собакам, а всіх паничів запросив до свята. Слуги почали бігати до туші кабана, відрізати великі шматки м’яса і носити паничам своїм. Кожен з’їв по шматку м’яса з хлібом, запив пивом. Деякі з’їли два шматки. А я поніс для Понамки і третій, який намазала вона хріном пекучим і жадібно їла. Паничі дивилися на неї з захопленням. Потім здвигали кубки з пивом за Ісуса Кривавого, за Січ, за славетне панство і за старого Набоку, який дивився з небес і радів своєму наступнику. Потім і за нового Набоку випили. Сиділи довго, але Непийпиво пішов раніше і Понамка з ним. Я їм приніс яблук та горіхів в одну з кімнат башти, де вони всілися за паперами. Робили підсумки по всій бухгалтерії куреня.
– А ти добре рахуєш, Набоко! – радів Непийпиво. – Не гірше, аніж на шаблях валчиш! Мо’, залишишся у курені Мухи писарем? Бо тутешній писар від’їхав через хоробу, а наступника собі не ушикував. Нині безлад тут.
– Ні, не хочу я залишатися поки. Хочу помандрувати цим краєм. Цікаво тут, – сказала Понамка.
– Любиш вандрувати?
– Якби не любила, тут би не опинилася.
– То гайда зі мною.
– Куди?
– На ріку, на тамтешню Заставу. Чи чула про неї? – спитав Непийпиво, а я аж застиг від його слів. Ріка! Там буде шанс втекти! Зголошуйся, Понамко, зголошуйся!
– Ну що ж, поїдемо, подивлюся на ріку, – кивнула моя панна. – А ти, брате Непийпиво, якогось куреня чи сам по собі?
– Я з куреня Сухого. Але коли панич десять років прослужить, то може далі їхати до якого-кольвек куреня, або до башт прикордонних, чи на Заставу, чи до фортець, жеби служити, де забажає.
– А не служити можна? – Понамка дуже не любила дисципліни, хіба що у тренуваннях.
– Не можна. Кожен панич служити має, – сказав Непийпиво. – Бо ж на шаблях наших уся Січ тримаєтси. Без нас тут безлад почнеться.
– А ви не боїтеся, що коли-небудь раби повстануть? – прямо спитала Понамка, мабуть, теж приголомшена сценою страти. – І вчинять різанину.
– Паничі нічого не обовяються.
– Але ж раби ненавидять вас. І земляні, і підвальні.
– Жеби ненавидіти, треба сальце мати. А в рабів, особливо земляних, його нєсть. Щодня важко плужать вони, снєді мають замало. Присно пече їх голод та втома, випалюють думки здурнілі. Через те думають вони, жеби поїсти, а не про те, жеби збродню вчинити. Та й ми зочимо, жеби не стало рабів забагато.
– І скільки це, забагато?
– На кожного панича мусить припадатися навенцей сотня земляних рабів і двадцять підвальних. А також десять слуг.
– Хіба один панич здолає сотню рабів чи
