Поза межами болю - збірка - Йосип Васильович Турянський
II
Коли Іван уже кілька разів повторив голосно питання пісні «Де ти?», нараз неначе по якійсь таємній і хрустально-павутинній нитці пролетів до його вуха, ніби в завороженому сні, то знов немов наяві вимріяний голос:
— Де ти?..
Куценко збентежився, перестав декламувати та наслухував.
По якійсь хвилині голосно спитав:
— Хто ти?..
І знов почув такий самий, як попереду, ніжний і далекий, таємничий, сонно-мрійний голос:
— Хто ти?..
Куценко вхопив себе рукою за голову:
— Чоло гаряче… Невже мені причулося?..
Коли на поновне питання ще раз обізвався той самий голос, Іван міркував, що це не гомін його власних слів, бо той голос, тоненький, дитячий або жіночий. З'ясував собі це таким чином, що в лісі мусить якась мати з дитиною ягоди збирати, й та дитина повторює останні слова.
Перестав декламувати, сів під сосну та розгублено впер очі в соковиту зелень гущавини напроти себе.
Нараз чує в повіні листя кущів якийсь обережний, ніжний шелест, ніби вуж повзе по засохлім зіллі й по листках… У найближчій хвилині в одному місці гілля зелені сколихнулося й Іван бачить, як дві ніжні, калиново-цвітні руки розхиляють листя, роблять у гущавині віконце, з котрого показується йому чудове, як весна, осяйно-біле лице, а з нього дивиться на нього двоє великих синіх, як небо, очей, із яких б'є цікавість і велике здивування…
Іван хоче зірватися на ноги й запитати, хто це?.. Однак не в силі рушитися з місця й вимовити слово. Неначе живична сила сосни прикувала його до пня, так він сидить і німо та бентежно позирає на те дивне жіноче обличчя, на котрому сонце, гілля і листки малюють мережанку таємної світлотіні.
І ось на хвилинку Йванові здається, що він безупинним виголошуванням пісні про дівчину-гомін вичарував її зі сумерків століть, із-поза меж двох тисяч літ назад до життя…
І єство, що колись обернулося в розвійну тінь, у тужливо-вирійний гомін, тепер воскресло і стоїть перед ним, як жива дійсність, як надземна тайна, як сонце у казці вимріяне…
А з очей тієї постаті пливе на нього вогняними смугами якась незбагнута сила, що приголомшує його та до землі приковує, а його убогу душу вириває з корінням зі сірості життя й несе її кудись… далеко… поза межі блудного колеса, в котрім судилося людині коротати вік…
Коли Іван після напруженого зусилля одірвав на хвилинку свої очі від тієї загадкової жіночої подоби, його збентеження й одеревіння трошки помаліло. Він обі руки притулив до розпаленого чола й намагався спокійніше дивитися на неї.
Здавалося йому, що на рожево-білім і казково гарнім обличчі тієї дівочої яви боролася ввічливість із гордощами, цікавість із пустотливістю, боязкість із самовпевненістю та одчайдушністю, мовчання з бажанням говорити, повага з охотою сміятися…
Вкінці Іван почув силу запитати таємну дівчину тремтячим голосом:
— Хто ти?..
На це почув питання:
— Хто ти?..
— Я лісовик…
— Я мавка…
— Може, ти моя доля?..
— Твоя доля…
Іван почав поволі підводитися на ноги.
Та в тій же хвилині віконце зелені зачинилося й казкова дівчина розплилася.
Зараз опісля гущавина розгомоніла срібним сміхом, од якого Йванові мороз пішов по тілі.
Він сів знов під дерево і слухав, як сосни соснам, папороть папороті передавали одні одним розкішний гомін сміху дівчини-мавки.
Нараз він почув іржання коня. Жахнувся й подумав: «Смерть…»
У найближчій хвилині донісся до його вух різкий тупіт кінських копит, котрий дудонів щораз тихіше, аж цілком заглух.
III
Від зустрічі з незбагнутим видінням — дівчиною, доконувалася в Івановій душі велика зміна.
Коли він давніше ходив до лісу здебільше в діловій справі, себто зрубати дубчака на прожиток, то тепер він цілком закинув цю роботу. Сидів цілими днями в лісі та роздумував над тим, що бачив. Збирав докупи всю силу думки, щоби з'ясувати собі річево та розумно, що саме в його видінні було дійсністю, а що вицвітом його уяви.
Зі свого сидіння під сосною позирав на зачинене віконце в гущі зелені й сам собі дивувався, чого він раз у раз туди дивиться й чого так запрятує свої думки тим привидом?..
Облапував руками голову та переконувався, що чоло холодне, значить, розум супокійний і здоровий…
Радів і заохочував себе розбирати ту яву тверезо.
Мерщій зірвався на ноги й побіг на те місце, де було зелено обрамоване віконце, з котрого вона дивилася на нього.
Шукав між кущами слідів її ніг.
Та надаремне.
Це його стривожило.
— Чому немає сліду її ніг?..
І тут, і там… і скрізь… ніде не видно слідів її ніг…
Одначе там — у гущі, відкіля її голова дивилася на нього, там — дві малесенькі гілочки обчімхані…
Він думав:
«Одну зломила її права рука, другу ліва…»
Під сподом, на сухому листі, де вона стояти мусила, нема знаку…
Дивився неспокійно на своє порожнє місце під сосною та повторював її слова:
— Я мавка — твоя доля…
Пробирався далі крізь гущавину в той бік, відкіля після її сміху почув таємне, ніби по-людському розумне,