Твори - Гі де Мопассан
їй важко було відповісти, і вона міркувала кілька хвилин.
Він почекав з тривогою і знов почав:
— Бачите, ви самі добре усвідомлюєте, що мріяли зовсім про інше.
Вона прошепотіла повільно:
— Я могла на якусь мить помилятися в собі самій.
Він скрикнув:
— Ах, які тонкощі, яка психологія! Про сердечні пориви так не говорять!
Вона все ще міркувала, зайнята власною думкою, цим самоаналізом, самовивченням, а потім додала:
— Перш ніж полюбити вас, як я тепер вас люблю, можливо, мені на одну мить повірилося, що я буду більше… більше захоплена вами… але тоді, я напевне, була б не така проста, не така відверта… може, не така щира згодом.
— Чому не така щира згодом?
— Бо ви замикаєте кохання в формулу: «все або нічого», а «все або нічого», по-моєму, означає: «спочатку все і потім нічого». А ось коли починається це «нічого», то жінка вдається до брехні.
Він заговорив дуже схвильований:
— Але ви не розумієте мого горя й моєї муки, коли я думаю, що ви могли б кохати мене інакше. Вам це привиділося, отже, покохаєте когось іншого.
Вона, не вагаючись, відповіла:
— Не думаю.
— А чому? Справді — чому? Якщо ви мали передчуття кохання, якщо вас торкнулося віяння нездійсненної й нестерпної надії злитися своїм життям, душею й тілом з іншою істотою, зникнути в ній і всотати її в себе, якщо ви відчули можливість того невимовного душевного стану, то рано чи пізно ви могли зазнати його.
— Ні. Моя уява ошукала мене й сама ошукалася. Я віддаю вам усе, що можу віддати. Я багато про це думала відтоді, як стала вашою коханкою. Завважте, я нічого не боюся, навіть слів. Справді, я переконана, що не можу кохати ані більше, ані краще, ніж кохаю тепер. Бачите, я говорю з вами, як сама з собою. Я чиню так тому, що ви дуже розумний, все розумієте, до всього доскіпуєтеся і що нічого від вас ховати — найкращий, єдиний спосіб зв'язати вас міцно і надовго. Ось чого я сподіваюся, мій друже.
Він слухав її так, як п’є той, хто вмирає від спраги, він упав навколішки, припав обличчям до її сукні. Він тулив до вуст її маленькі ручки, проказуючи: «Дякую! Дякую!» Коли він підвів голову й поглянув на неї, то в неї на очах було дві сльози. І, обвивши руками голову Андре, вона ніжно пригорнула його до себе, нахилилася й поцілувала його в очі.
— Сядьте, — мовила вона. — Не дуже обачно ставати тут навколішки передо мною.
Він сів, і, після того як вони кілька хвилин мовчки дивилися одне на одного, вона спитала, чи не проведе він її колись днями на виставку скульптора Предоле, про якого стільки говорять. Вона має в своїй прибиральні чудову статуетку його роботи — бронзового амура, що наливає воду до ванни, — і їй хочеться побачити зібрані у Варен-ській галереї усі твори цього прекрасного митця, що ось уже цілий тиждень зводить із розуму Париж.
Вони призначили день, і Маріоль підвівся, збираючись іти.
— Хочете зустрітися завтра в Отейлі? — запитала вона пошепки.
— Ще б пак!
І він пішов, приголомшений радощами, сп’янілий од того, «а може», що ніколи не вмирає в закоханому серці.
VI
Карета пані де Бюрн, запряжена парою коней, швидко котилася по вулиці Гренель. Стояли перші дні квітня, але спізнілий дощ із снігом та градом стукотів у шибки карети й відскакував на брук, уже посиланий білими зернятками. Люди під парасольками ішли квапливо, ховаючись у підняті коміри пальт. Після двох тижнів чудової погоди вернувся огидний передвесняний холод і знов морозив і пощипував шкіру.
Поставивши ноги на грілку з окропом, загорнувшись у пухнасте й тонке хутро, яке зігрівало її крізь сукню своїми вкрадливими й ніжними пестощами, такими любос-но-приємними її шкірі, що так боялася дотиків, молода жінка з прикрістю думала про те, як найпізніше через годину їй треба буде найняти фіакра, щоб їхати до Маріоля в Отейль.
їй дуже хотілося послати йому телеграму, але вже два місяці вона дала собі слово вдаватися до цього якомога рідше, всіма силами намагаючись любити його так, як любив її він.
Побачивши, як він страждає, пані де Бюрн розжалобилася, а після тої розмови, коли в пориві щирого розчулення поцілувала його очі, вона справді стала з ним ніжніша й лагідніша.
Дивуючись зі своєї мимовільної байдужості, вона питала себе, чи не полюбить вона його кінець кінцем, як багато жінок люблять своїх коханців? Бо ж почувала до нього глибоку прихильність, він подобався їй більше за всіх.
Причиною такої безтурботної неуважності в любові могли бути тільки лінощі її серця, а ті лінощі можна перемогти, як і всякі інші.
Вона спробувала. Вона намагалася запалити себе, думаючи про нього, «намагалася надихнути себе в дні побачень. Інколи їй це спрарзд ^вдавалося так, як ото лякаєш самого себе вночі, думаючи *дро злодіїв та привидів.
Вона навіть змушувала себе, трохи захоплюючись цією грою в жагу, бути лагіднішою, бути ніжнішою. Спочатку це в неї виходило, і він п’янів до нестями.
Тоді вона повірила, ніби в ній розгорається запал, подібний до того, який, вона відчувала, палить його. Її колишня надія на кохання, яка то спалахувала, то гасла і здалася здійсненною того вечора, коли вона, мріючи в біло-молочному нічному тумані біля бухти Сен-Мішель, зважилася віддатись, знов відродилася, не така привабна, менше овіяна поетичним серпанком уяви, але зате виразніша, людяніша, звільнена від давніх ілюзій досвідом цього любовного зв’язку.
Даремно викликала вона й підстерігала в собі ті владні пориви, що нестримно й неподільно ваблять одну істоту до другої і народжуються нібито вслід за тим, як зіллються тіла, охоплені душевним хвилюванням. Тих поривів так і не було.
А все ж вона прикидалася захопленою, часто призначала побачення, казала йому: «Я відчуваю, що все дужче вас люблю». Одначе її поступово опановувала втома й несила дурити далі себе і його. Здивовано спостерігала вона, що його поцілунки потроху починають її дратувати, хоча вона й не цілком до них байдужа. Вона переконувалася в цьому з тієї дивної втоми, яку відчувала з самого ранку того дня, коли вони мали зустрітися. Чому в ці дні не відчувала вона, як стільки інших жінок, що тіло її, навпаки, охоплене хвилюючим чеканням любих пестощів? Вона підкорялася їм, приймала їх з ніжною покорою, потім здавалася, посту-паючись брутальній силі, і мимоволі
