Твори - Гі де Мопассан

Він не скаржився: він боявся. Він боявся іншого — того, хто з’явиться зненацька, кого вона зустріне завтра або позавтра, хоч би хто він був — художник, світський лев, офіцер, актор, того, хто вродився її- жіночим очам на вподобу і подобається їй лише тому, що він той самий, хто вперше викличе в ній владне бажання розкрити свої обійми.

Він уже ревнував її до того майбутнього, як часом ревнував до невідомого минулого; зате всі приятелі молодої жінки вже починали її ревнувати до нього. Воци говорили про це між собою, а іноді навіть наважувалися на обережні й неясні натяки при ній. Одні вважали, що він її коханець. Інші згоджувалися з думкою Ламарта й запевняли, що вона, як завжди, бавиться ним, що морочить йому голову, а їх доводить до озлоблення й розпачу — та й більше нічого. Занепокоївся і її батько, він зробив їй кілька зауважень, але вона вислухала їх згорда. І що більше зростала навкруги неї балаканина, то з більшою впертістю вона відверто віддавала перевагу Маріолеві, давно суперечачи своїй звичайній обачності.

Але його трохи непокоїли ті поголоски. Він їй сказав про це.

— Що мені до того! — мовила вона.

— Якби ж ви хоч справді мене любили!

— А хіба ж я вас не люблю, мій друже?

— І так, і ні. Ви дуже любите мене в себе вдома і мало — в іншому місці. А я волів би навпаки — для себе і навіть для вас.

Вона засміялася і шепнула:

— Кожен робить те, що може.

Він заперечив:

— Коли б ви знали, як на мене впливають мої марні зусилля зворушити вас. То в мене таке враження, ніби я хочу вхопити щось невловиме, то я ніби обіймаю кригу, а вона мене заморожує і тане в моїх руках.

Вона нічого не відповідала, бо не полюбляла розмов на цю тему. В неї з’явився той неуважний вираз, що бував часто в Отейлі.

Він не зважився наполягати. Він дивився на неї, як дивляться в музеї на коштовні речі, котрі не можна винести з собою.

Його дні, його ночі обернулися в безконечні години страждання, бо він жив з невідчепною думкою, навіть більше — невідступним почуттям, що вона його і не була, що вона скорена й нескорена, віддалася й не належить йому. Він жив коло неї, зовсім близько, але вона залишалася все тією ж далекою, і він любив її з усією незаспокоєною жадобою душі й тіла. Як і на початку їхнього зв’язку, він почав писати до неї. Одного разу він уже подолав чорнилом її цноту; може, чорнилом йому вдасться перемогти і це останнє— внутрішній і таємний опір. Він став одвідувати її рідше, зате майже щоденно твердив їй у листах про марність свого любовного пориву. Час від часу, коли вони бували особливо красномовні, палкі, скорботні, вона відповідала йому. Її листи, зумисно позначені опівнічною годиною, другою або навіть третьою годинами ночі, були ясні, точні, добре обмірковані та прихильні, вони підбадьорювали й доводили до розпачу. В тих листах було багато розуму, дотепу, навіть фантазії. Але хоч скільки б він їх перечитував, хоч як би вважав їх за справедливі, розумні, гарно написані, милі, приємні для його чоловічої пихи, він не знаходив у них душі. Душі в них було не більше, ніж поцілунків, що їх вона дарувала в отейльському флігелі.

Він дошукувався причини. І, проказуючи ці листи напам’ять, він зрештою так добре їх вивчив, що збагнув причину: бо в писанні узнаєш людину найкраще. Слова засліплюють і одурюють, бо їх супроводжує міміка, оскільки видно, як вони зриваються з вуст, а вуста подобаються, і очі ваблять. Але чорні слова на білому папері — сама оголена душа.

Завдяки красномовству, професійній спритності, звичці орудувати пером для розв’язання всіляких буденних справ, чоловікові часто щастить приховувати свою натуру за безособовим — діловим чи літературним — стилем. А жінка пише майже лише для того, щоб поговорити про себе, і в кожне слово вкладає трохи себе самої. їй невідомі хитрощі стилю, і в простодушних виразах вона зраджує себе цілком. Він пригадав листи й мемуари славетних жінок, прочитані ним. Як яскраво виступали там усі вони — і манірниці, і дотепні, й чулі! А листи пані де Бюрн його особливо вражали тим, що в них ніколи не виявлялося найменшої чулості. Ця жінка думала, але не почувала. Він пригадав собі інші листи. Він одержував їх багато. Одна міщаночка — вона зустрілася йому під час подорожі і любила його три місяці,— писала йому чудові листи, сповнені трепету, дотепності і несподіванок. Він навіть дивувався гнучкості, мальовничій вишуканості та розмаїтості її стилю. Чим пояснити той дар? Тільки тим, що вона була дуже чутлива, та й годі. Жінка не вибирає виразів; їх підказує її розумові щире почуття; вона не копається в словниках. Коли вона сильно почуває, то висловлюється дуже влучно, легко й без штукарства, під впливом своєї мінливої щирості.

Саме непідробну сутність своєї коханки силкувався він знайти в рядках, які вона писала йому. Вона писала ласкаво й тонко. Але чому в неї не знаходилося для нього чогось іншого? Він-то знайшов для неї слова правдиві, палкі, як жар!

Коли слуга подавав йому пошту, а він поглядом відшукував жаданий почерк на конверті і пізнавав, його проймав мимовільний трепет, серце починало калатати. Він простягав руку і брав листа. Ще раз дивився на адресу і розривав конверт. Що вона йому скаже? Чи буде там слово «любити»? Ніколи вона його не писала, ніколи не вимовляла, не додавши «дуже»: «Я вас дуже люблю», «Я вас палко люблю», «Хіба ж я вас не люблю?» Він добре знав ці вирази, що втрачали сенс від того, їцо до них додається. Хіба можуть існувати якісь мірки, коли когось опановує кохання? Хіба можна судити, чи ти добре кохаєш, чи погано? Дуже любити — як це мало! Коли любиш — просто любиш, ні більше, ні менше. Це не потребує ніяких додатків. Поза цим словом не можна нічого ні придумати, ні сказати. Воно коротке, воно самодостатнє. Воно стає тілом, душею, життям, цілою істотою. Його почуваєш як пал крові, вдихаєш як повітря, носиш у собі як Думку, бо воно стає єдиною Думкою. Крім нього, ніщо не існує. Це не слово,'це невимовний стан, зображений кількома літерами. Хоч би що ти робив, ти нічого не робиш, нічого не бачиш, нічого не відчуваєш, нічим не тішишся, ні