Депеш Мод. Ще одна розмова - Сергій Вікторович Жадан
17.35–18.15
Протягом сорока хвилин Собаку приводять до тями. У нього вливають водяру, і за якимись законами фізики Собака, наповнюючись нею, прибуває на поверхню, говорить: «Усім привіт». Його теж вітають усі присутні. «З поверненням тебе, піонере-герою Собако Павлов, кльово, що ти повернувся до нас, нам тут тебе саме бракувало, ага,– говорять присутні, себто Вова і Володя.– Ми просто мусили тебе відкачати, щоби ще раз подивитись у твої хоч і п’яні, але все одно чесні очі, щоби ти нам сказав, за що ти так ненавидиш рекламний бізнес загалом і нас із Володею зокрема,– каже Вова,– що ми тобі зробили, що ти нас так безпонтово кинув, зникнувши з дуже важливою, до речі, кореспонденцією, за яку, якби ми могли, ми б тобі двічі відірвали яйця». І так між ними точиться якась така дружня бесіда, знаєте, як воно буває, і Собака повністю повертається у світ, з якого його ледве не виштовхала його ж власна душа, він озирається навколо й прислухається: форелі лежать десь на глибині, злий золотозубий янгол у білому халаті й капронових панчохах теж відлетів, рекламники Вова і Володя затягнули його кудись у зелень за металеві, пофарбовані в біле кіоски і щедро поять водярою. Соціум потребує компромісів.
18.15
Чому вони ніколи не приходять на стадіон вчасно, коли там звучать марші й вітальні промови клерків від муніципалітету? По-перше, вони, як правило, приходять не зовсім тверезі й уже погано орієнтуються, котра година, інколи вони взагалі погано орієнтуються, що вже там година, вони пору року не розрізняють, завжди то в теплих светрах під палючим сонцем, то в мокрих футболках під першим снігом. По-друге, перед матчами відбувається яка-небудь лотерея, а в лотерею вони не вірять, тут і говорити немає про що. По-третє, їх теж можна зрозуміти— коли тобі дев’ятнадцять і ти заповзаєш у свій сектор і всі— включно з міліцією— бачать, у якому ти чудесному піднесеному стані, що може бути збудливіше для тебе? Потім, коли ти виростеш і станеш працювати в банку чи газовій конторі, коли з реальністю спілкуватимешся по телевізору, а з друзями— по факсу, якщо в тебе будуть друзі, а в них— факс, тоді, звичайно, тобі похуй буде така штука, як п’яний тинейджерський драйв, який зносить башку й кидає тебе на всі амбразури світу, коли очі зволожуються від збудження і кров під нігтями зупиняється від того, що ось кілька сотень осіб спостерігають, як вони заходять у сектор, і шукають свої місця, і навіть когось несуть на плечах, називаючи його чомусь собакою, час від часу гублять його між лавами, але вперто й наполегливо підбирають і тягнуть на заповітні місця, подалі від вартових, подалі від продавщиць морозива, узагалі— подалі від футболу, як вони його розуміють.
18.25
Учергове до тями Собака Павлов приходить уже на стадіоні. «Добре отак сидіти з друзями,– думає він,– на лаві, десь під якимись деревами, які шумлять і хитаються в усі боки. Ні,– раптом до нього доходить,– це не дерева. Тоді що це?»
За кілька секторів, ліворуч від них, під важким червневим дощем стоять фанати супротивника. Їх кілька десятків, вони приїхали зранку на вокзал, і за ними цілий день тягається кілька патрулів, на стадіоні їм відвели окремий сектор, де вони печально махають розмоклими й набухлими прапорами. Ще до перерви наші, незадоволені результатом і погодою, проривають кордон і починають їх бити. Знизу, від поля, підтягується рота курсантів-пожежників. Міліція, зрештою, не вигадує нічого кращого, як випхати всіх зі стадіону, і починає відтісняти народ до виходу, доки ще йде перший тайм. Усі, ясна річ, забувають про футбол і починають уболівати за наших на трибунах, команди теж більше переймаються бійкою, ніж результатом, цікаво все-таки, непередбачувано. Тут на полі й так усе було зрозуміло— хтось під кінець обов’язково гру зіллє, а там, бач, якась боротьба, прямо тобі регбі, он і пожежники вже по голові дістали, а тут і тайм закінчується, і команди неохоче тягнуться в тунель. Міліція виносить останніх гастролерів, тож, коли гра відновлюється, сектор уже порожній. Лише розтоптані й розірвані знамена, ніби фашистські штандарти на Красній площі, важко лежать у калюжах. Наші, хто вцілів, задоволено повертаються до своїх секторів, найбільш затяті й принципові вболівальники їдуть на вокзал— виловлювати тих, хто буде повертатись додому. І тут, десь на п’ятнадцятій хвилині другого тайму, на трибуни забігає ще один гастролер— зовсім юний чувак, розтріпаний і намоклий, де він був до цього— невідомо, але ось він уже точно все найцікавіше пропустив,– він вбігає й бачить сліди побоїща і рвані прапори своєї команди, і нікого з друзів. «Де наші?– кричить він, обернувшись на принишклі трибуни.– Ей, де всі наші?!» І ніхто йому нічого не може відповісти, шкода чувака, навіть ультраси замовкли, обірвали своє тягуче «суддя-підарас», дивляться знічено на гастролера, незручно перед чуваком, справді— якось негарно вийшло, і чувак дивиться знизу на затихлі сектори, й дивиться на мокре поле, на якому місять болото команди, і дивиться в холодне й малорухоме небо, і не може зрозуміти— що сталося, де пацани, що ці клоуни з ними зробили, і підбирає погнуту піонерську сурму, у яку до цього дув хтось із його полеглих друзів, і раптом починає пронизливо свистіти в неї, плаксиво й відчайдушно, так, що аж всі охрініли— треба ж так, свистить, відвернувшись і від поля, і від ультрасів, і від притихлих і присоромлених пожежників, свистить якусь свою, лише йому одному відому, голосну й фальшиву ноту, вкладаючи в неї всю свою хоробрість, усю свою безнадію, усю свою чисто пацанську любов до життя…
19.30
Під самим дахом, над останніми рядами, сидять сонні голуби, які вже звикли до поразок нашої команди, і сонно туркочуть,
