Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Як і я, Чарлі, — казав Гумбольдт. — Але подумай, якщо Енергія — це Радість, а Нестримність — це Краса, то Депресивний Маніяк знає про Радість і Красу більше за будь-кого. Хто ще має стільки Енергії та Нестримності? Либонь, у цьому полягає стратегія Душі щодо посилення Депресії. Хіба Фройд не казав, що Щастя — це послаблення Болю? Тому що більше Болю, то глибше відчуття Щастя. Але це має свою першопричину, і Душа завдає Болю навмисне, — провадив він далі. — Хай там як, а Людство приголомшене Нестримністю й Красою певних особистостей. Коли Депресивному Маніяку вдається втекти від своїх Фурій, він — непереможний. Він підкорює собі Історію. Я думаю, що зростання на силі є прихованим механізмом Несвідомого. Називаючи видатних людей і царів рабами Історії, Толстой, на мою думку, помилявся. Не обманюйся, царі — це найвеличніші хворі. Маніакально-депресивні герої захоплюють Людство у свою коловерть і поривають кожного за собою.
Бідолашний Гумбольдт недовго здіймав таку коловерть. Він ніколи не належав до центральних постатей своєї доби. Депресія здолала його остаточно. Періоди маніакального піднесення та поезії припинилися. Через три десятиліття після виходу в світ «Арлекінових балад» він помер від серцевого нападу в жалюгідному готельчику на одній із Західних Сорокових вулиць у районі Бавері[11]. За дивовижним збігом саме тієї ночі я був у Нью-Йорку. Мав ділову поїздку, тобто нічого хорошого чекати не випадало. Жодна з моїх справ не йшла як належить. Гумбольдт, відчужений від усіх, мешкав у місці, що звалося «Айлском». Пізніше я приїжджав туди. Соціальна служба надавала там притулок літнім людям. Він помер жахливої спекотної ночі. Навіть у готелі «Плаза» я відчував задуху. Повітря було парке і надміру загазоване. З шумних кондиціонерів скрапувала волога просто на голови перехожих. Паскудна ніч. А вже вранці у «Боїнґу-727», що я ним повертався до Чикаґо, розгорнув «Нью-Йорк Таймс» і виявив там Гумбольдтів некролог.
Я знав, що Гумбольдт незабаром помре, бо за два місяці до того побачив його на вулиці. Над ним уже висіла тінь смерті. Він тоді мене не зауважив. Був сивий, товстий, хворий і якийсь посірілий. Ідучи вулицею, їв свій ланч — щойно куплену сирну паличку. Я спостерігав за ним, сховавшись за припаркованою машиною. Підійти не наважився, бо відчував, що це неможливо. Цього разу я мав справді важливі справи на Сході — не кралю якусь вистежував, а готував статтю до журналу. Уранці того ж дня разом із сенаторами Джавітсом[12] і Робертом Кеннеді[13] літав над Нью-Йорком у супроводі вертольотів берегової охорони. Потім мене запросили на політичний ланч до «Зеленої таверни», що в Центральному Парку, де всі знаменитості з бурхливим захопленням зустрічали одне одного. Я й сам був, як вони сказали, «у чудовій формі». Взагалі-то, якщо я не маю хорошого вигляду, то в мене просто жахлива фізіономія. Але тоді, зустрівши Гумбольдта, я знав, що вигляд у мене чудовий. До того ж я був при грошах і саме перед тим вештався Медісон-авеню, розглядаючи вітрини. Якби тоді запала в око якась краватка від Кардена чи «Гермеса», я купив би її, не запитуючи про ціну. Мій живіт був плаский. Я мав на собі спортивні шорти з барбадоської бавовни по вісім доларів за пару. У Чикаґо записався до атлетичного клубу і як людина, котра вже відчуває наближення старості, робив усе можливе, щоб підтримувати форму. А ще я грав у педлбол — швидку і напружену гру, різновид сквошу. Тож хіба міг заговорити до Гумбольдта? Це вже було б занадто. Коли я кружляв у вертольоті над Мангеттеном і розглядав Нью-Йорк, немов пропливаючи у човні зі скляним дном над тропічним кораловим рифом, Гумбольдт, імовірно, намацував серед своїх пляшок потрібну, щоб запити ковтком соку вранішню порцію джину.
Після Гумбольдтової смерті я тренувався ще старанніше. Минулого Дня подяки у Чикаґо мені навіть вдалося втекти від грабіжника. Він вистрибнув із темного провулка, і я його вдарив. Суто відрухово. Й відскочивши вбік, щодуху дременув від нього серединою вулиці. У дитинстві я був не бозна-яким бігуном. Як же так сталося, що в свої п’ятдесят із гаком я, збуджений втечею, виявився здатний на такий ривок? Того ж вечора вихвалявся: «Я досі можу обійти нарколигу в забігу на сто ярдів». І перед ким же я хизувався міццю своїх ніг? Перед молодою жінкою на ім’я Рената. Ми були в ліжку. Розповідав їй, як я від нього відірвався — біг як скажений, летів. І вона сказала мені, ніби ненароком (ох вже ця ввічливість, ця манірність вродливих дівчат):
— Чарлі, ти у прекрасній формі. Ти хоча й не високий, але міцний, здоровий та ще й елегантний.
І погладила мої голі боки.
Отже, мій друзяка Гумбольдт відійшов. Можливо, навіть його кості вже розкришилися на цвинтарі для бідняків та волоцюг. Мабуть, у його могилі вже не було нічого, крім кількох грудочок праху. А от Чарлі Сітрин досі переганяв ошалілих злочинців на вулицях Чикаґо, був у прекрасній формі й лежав поруч із пристрасною подругою. Цей Сітрин тепер міг утнути якусь йогівську асану і навчився стояти на голові, щоб зняти болі в ураженій артритом шиї. Про мій низький рівень холестеролу Рената вже була добре поінформована. Я також повторив їй слова лікаря про мою напрочуд молоду простату і надзвичайну ЕКГ. Пишаючись цими медичними звітами, що лише утверджували мене у власних ілюзіях та дурості, я обіймав пишногруду Ренату, лежачи на ортопедичному матраці. Вона дивилася на мене закоханими очима. Я вдихав її солодку вологу, особисто беручи участь у тріумфі американської цивілізації (тепер із домішкою східних кольорів Імперії). Але на якомусь примарному променаді в Атлантик-Сіті в моїй уяві поставав інший Сітрин — Сітрин на порозі старості, згорблений і кволий. Ох, дуже-дуже кволий Сітрин, якого штовхають в інвалідному візку повз дрібні солоні хвилі, такі ж слабкі, як і він сам. Але хто ж штовхав мій візок? Чи це була Рената, яку я здобув у війні за Щастя одним швидким, як у Паттона, танковим ударом?
