Дар Гумбольдта - Сол Беллоу
— Вдалого вам дня! — гукнула нам вона.
— А чому Деммі не їде? Кетлін чекає на неї.
— Вона ще має перевірити твори з латини і підготувати конспекти уроків.
— Якщо вона така сумлінна, то може зробити це й у селі. Я відвезу її на вранішній поїзд.
— Вона не погодиться. До того ж ваші коти не будуть у захваті від її песика.
Гумбольдт не наполягав. Він обожнював своїх котів.
Згадуючи той день, я бачу дві дивні постаті на передньому сидінні ревучого, скреготливого драндулета. Наш «б’юїк» був геть у болоті й скидався на штабну машину з полів Фландрії. Колеса були перекошені, великі шини видавали дивне ляскотіння. У блідому світлі осіннього сонця Гумбольдт їхав швидко, користуючись із порожнечі недільних вулиць. Він був жахливий водій: то робив ліві повороти з правого ряду, то щосили тиснув на газ, то плентався у когось на хвості. Мені це не подобалося. Звісно, я набагато краще вмів поводитися з машиною, але які тут могли бути порівняння — адже це був Гумбольдт, а не водій. Він тримав кермо, нависаючи над ним своїм велетенським тілом і затиснувши у зубах мундштук. Руки й ноги у нього тремтіли, мов у хлопчака. Був збуджений, балакав без угаву, розважаючи, провокуючи, інформуючи та геть забиваючи мені памороки. Він не спав минулої ночі. Схоже, здоров’я його похитнулося. Звісно, він пив і накачував себе таблетками, купою таблеток. У нього в портфелі завжди був «Довідник Мерка»[24] у чорній, наче Біблія, оправі. Він часто ним послуговувався, і знаходилися аптекарі, які продавали йому те, що він хотів. У цьому вони з Деммі були однакові.
Вона теж сама призначала собі ліки.
Машина з шумом і гуркотом мчала бруківкою, наближаючись до Голландського тунелю. Сидячи поруч із величезною постаттю Гумбольдта, цього автомобільного гіганта, на розкішному сидінні з жахливою оббивкою, я пройнявся тими ідеями та облудами, що були його невід’ємною частиною. У Гумбольдтовій голові завжди роїлася сила-силенна понять. Він казав, як уже навіть за його життя змінилися болота Джерсі, з усіма цими дорогами, звалищами та фабриками, і що значив би такий «б’юїк» — гальма з підсилювачем і рульове керування з підсилювачем — навіть п’ятдесят років тому. Уявити лише Генрі Джеймса за кермом, чи Волта Вітмена, чи Малларме. Нас занесло: він говорив про машинерію, розкіш, панування, капіталізм, технологію, Мамону, Орфея і поезію, скарби людського серця, Америку, світову цивілізацію. Його завданням було об’єднати все це, і не лише це, в одне ціле. Машина з чмиханням і виском проїхала крізь тунель і вибралася на яскраве денне світло. Артилерія високих димарів безшумно вистрілювала у недільне небо прекрасні клуби диму. Ядучий запах газу впивався в легені. Очерет, що ріс на березі, був коричневий, мов цибулевий суп. У каналах стояли морські танкери, у небі пливли велетенські білі хмари, роздуті вітром. Скупчення бунгало вдалині скидалося на майбутній некрополь, а вулицями, у блідих променях сонця, до церкви йшли живі. Під важким Гумбольдтовим черевиком карбюратор задихався, химерні колеса гупали по плитах дорожнього покриття. Пориви вітру були такі сильні, що навіть наш міцний «б’юїк» хилитало. Ми мчали по мосту Пуласкі й тіні його опор падали на нас крізь тремтяче вітрове скло. На задньому сидінні лежали пляшки, бляшанки з-під пива, паперові торбинки й книжки — пам’ятаю, там була збірка Трістана Корб’єра «Les Amours Jaunes»[25] у жовтій обкладинці та «Поліцейська газета» на рожевому папері зі знімками вульгарних копів та гріховних кралечок.
Будинок Гумбольдта був у глибині Нью-Джерсі на межі з Пенсильванією. Ця дика й пустельна місцина годилася хіба що для птахоферм. Шляхи були незаасфальтовані, тож ми їхали, здіймаючи хмари куряви. Кущі шипшини шмагали наш «роадмастер», коли ми гігантськими стрибками вихляли крізь порожні поля з білими валунами. Поламаний глушник створював такий шум, що, хоча машина й займала всю ширину дороги, сигналити не було потреби — все одно було чути, що ми наближаємось.
— А ось і наш дім, — урешті вигукнув Гумбольдт і звернув убік.
Ми переїхали через якийсь горбочок. Передок «б’юїка» піднявся, а потім пірнув у бур’яни. Гумбольдт натиснув на клаксон, переживаючи за своїх котів, але ті вискочили з хащ і знайшли безпечний прихисток на даху дровітні, що минулої зими просів від снігу.
Кетлін чекала на подвір’ї, повнотіла, світлошкіра і вродлива. Її обличчя, за словником жіночих похвал, мало чудові вилиці. Але вона була бліда, не мала й сліду сільської засмаги. Гумбольдт сказав, що жінка рідко виходить надвір. Переважно сидить у домі, читаючи книжки. Тут було точнісінько так само, як на Бедфорд-стріт, хіба що довколишні завулки — сільські. Кетлін зраділа, побачивши мене, й приязно потиснула руку.
— Вітаю, Чарлі, — сказала вона. — Дякую, що приїхав. Але де ж Деммі? Вона не змогла? Мені дуже шкода.
І тоді у моїй голові немов спалахнула блискавка, освітивши все з дивовижною ясністю. Я побачив місце, що його Гумбольдт призначив для Кетлін, і передав його словами: «Лежи там! Замовкни! Не совайся!». Моє щастя може бути дивним, та якщо вже я щасливий, то зроблю щасливими і вас, подарую вам таке щастя, про яке ви й не мріяли. Коли я задоволений, благословення втіхи полинуть до всього людства».
