Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович

До бюстів дуже пильно придивляються наші місцеві ґоґусі — лощені й пахучі молодики з тонкими вусиками і волоссям, рівно зачесаним на проділ посередині. Усе у них перебільшене, ніби насильно розтягнуте в різні боки: велетенські коміри, фантастичні кравати з химерними візерунками, капелюхи неймовірної височини (здається, не влізуть у двері).

І назовні, і всередині, у фойє, тільки й чути, що фантастичні розповіді про магію шевальє Торна: про те, як він розчиняє в повітрі речі, як примушує літати людей і предмети, розрізає їх на шматки, а потім знову зрощує, як за кілька хвилин з крихітного зернятка на сцені виростає дерево, що тут же починає плодоносити, а з дзеркал, полум’я свічок та води в прозорих посудинах з’являються рухомі тіні, які танцюють моторошні танці і відповідають на запитання публіки.

У самій чаші театру панує задуха. Ледь відчутний запах нафти з газових світильників змішаний із жирним ароматом помади для волосся, солодкої пудри та парфумів. Шурхіт шовку й атласу, що м’яко оплітає схвильоване людське шепотіння. Червоний плюш, яким оббито крісла, водночас жорсткий і ніжний на дотик. Збудження лоскоче нерви: у пань розпашілі щоки, панове, навпаки, стримані й зосереджені.

Чийсь безшелесний силует проплив під стінами, один по одному гасячи світильники, ховаючи в темряві білу кучеряву ліпнину з золотими іскрами, крісла й публіку, і залишаючи освітленою лишень напівкруглу сцену, прикриту криваво-червоними складками лаштунків. Зал поступово занурюється в темряву й тишу, тільки тріпочуть гігантськими похмурими крилами екзотичні метелики віял.

«Я би дуже просив пані, щоб пані зняла з себе цю каравелу», — чується звідкілясь сердите шепотіння.

«Це неможливо, — лунає непохитна відповідь. — Мій капелюшок прикріплений шпильками. Вони порозсипаються, і хтось може поранитись».

«Але пані заважає дивитись не лише мені — ваш капелюх затуляє видимість трьом особам!» — наполягає обурений чоловік.

«Перепрошую, нічим не можу зарадити», — різко розчахується віяло, нервово бовтаючи повітря, немов сметанку на крем.

«Ну звісно! — драматично зітхає чоловік. — Чого хотіти від цієї публіки, чого хотіти від її смаків. Якщо вони не годні прийти на Проскурницьку і на „Боян“[14] чи на виступи Люблінської опери, зате ходять милуватися витівками якогось штукаря!»

«Ах, пане Яновичу! — бринить насмішкуватий дівочий голос. — Зате пана доктора всюди повно».

«І то — у вишиванці!» — з презирством шипить пані з «каравелою» на голові. Залою, немов брижі по воді, пробігає хихотіння та несміливі й тихі вигуки несхвалення, але в цю мить куліси здригаються і починають роз’їжджатися у протилежні боки, відкриваючи сцену, у центрі якої стоїть червоно-синя китайська пагода з кількома дашками, хвацько закопиленими з країв. Під цими дашками на мотузках звисають дві рівненькі в’язанки соломи.

Западає тиша, в якій вряди-годи чується порипування крісла, чиєсь покахикування чи бурчання у шлунку. Пагоду підсвічено згори і з боків, решта сцени занурена в напівтемряву. Очі глядачів пильно обстежують цей простір, намагаючись вловити бодай найменший рух, вихопити хоча б натяк на те, що от-от почнеться незвичайне дійство. Вони стримують всередині пружину нетерпіння, повністю готові до того, що зараз звідкілясь вистрибне несусвітня проява чи викотиться несказанне чуперадло, випурхне незбагненна дивовижа, станеться щось цілковито немислиме, щось таке, чого й уявити не можна. І вони повністю до цього готові, напружені і перелякані, збуджені до краю.

Але нічого не відбувається. Минає п’ять хвилин. Сім. Вісім. Сцена так само нудна і темна. Пагода, знайома до найменших подробиць, стирчить безглуздо, без жодного сенсу.

І ось натягнута, мов жилка, атмосфера поволі починає провисати, поступаючись місцем розчаруванню й роздратованості. Жоден канатоходець тепер не зможе по ній пройтись, небезпечно похитуючись над головами публіки.

Крісла риплять дедалі енергійніше, шепотіння наростає, зливається в одноманітну товщу звуків, з якої дедалі частіше вибиваються окремі, майже голосні, вигуки. Залою прокочується хвиля позіхань, що передається одному від одного, без жодної на те згоди й бажання — така інтимність, наче поцілунки. Якийсь сивий огрядний пан (у темряві складно розгледіти, але схоже, що це буркотливий Бібрінґ, маґістр фармації), крекчучи й сопучи, намагається підвестися зі свого сидіння, хапається руками за спинку крісла попереду і за простягнуті руки сусідів, але щоразу тяжко гепається назад, від чого з його ока випадає монокль і безпорадно розгойдується на золотому ланцюжку, поки пан Бібрінґ (так-так, це справді він), роздуваючи щоки і ніздрі, вже мало не креше іскри від люті.

Кілька людей вже встигло вийти, інші в нерішучості зважують, як діяти: чекати далі чи вимагати повернення грошей за квиток.

І тут уся ця неспокійна піна розступається, ніби всякає в пісок. «Ааах», — видихає публіка, на мить перетворившись на гігантські легені казкового велетня. Ті, що не встигли, переполошено запитують: «Що? Що таке? Що сталося?» — і тут же замовкають, зрозумівши, що пропустили. І все одно їм звідкілясь достеменно відомо, що саме відбулось на сцені.

Там, просто з повітря, перед синьо-червоною китайською пагодою, виткався шевальє Ернест Торн, власного персоною.

Він не вийшов із-за лаштунків, не виповз із пагоди, не вислизнув із темряви на сцені. Жодного руху не відбулося, ніщо не потривожило застояного повітря. Кожен присутній у цій залі може заприсягнути: шевальє Торн весь час був там, у центрі сцени, з тієї самої миті, коли роз’їхались куліси, він непорушно стояв і спостерігав за глядачами.

Чому ж ми його не бачили?

Торн завмер, як комаха, що прикидається гілочкою чи сухим листком. Я можу розгледіти: він не кліпає, і груди його не піднімаються від подиху. Обличчя спокійне, зосереджене, розслаблене. Він дивиться просто перед собою — але складається враження, що бачить одночасно всю залу, ложі, задні ряди, бачить працівників театру, схованих у закамарках. Ліве око трохи примружене і здається меншим від правого, ліва брова — нижча від іншої. Це надає обличчю шевальє лукавого виразу. Кінчик його носа ледь роздвоєний. У нього коротко підстрижені настовбурчені сірі вуса і така сама акуратна борідка.

На голові у шевальє — шовковий циліндр, а одягнутий він у фрак з ластів’ячими фалдами, що підкреслює його величну поставу. Під фраком — білосніжна сорочка з накрохмаленим стоячим коміром, кутики якого загнуті. Світло вихоплює смарагдові іскри на його вочевидь коштовних запонках. Поверх сорочки — біла камізелька з піке, застібнута на три ґудзики. Шовкова краватка-метелик. У нагрудній кишені — біла хустинка, на руках — білі рукавички. Все, як і належиться ілюзіоністові. На штанах — атласні лампаси. Поблискують лаковані черевики. Через зігнуту в лікті праву руку перекинуто тканину чорного кольору. У руці Торн тримає невелику подорожню скриньку зі шкіряними ремінцями.

«Я знаю,