Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк
Генриха не можна назвати невправним. Його огрядність викликає довіру, тому він вранці й увечері не забуває заглянути в кухоль з пивом, щоб бути у формі. Селянам більше подобаються низенькі товстуни, ніж худі здоровила, що, здається, от-от помруть з голоду. Костюм теж стає йому в пригоді. Генрих Кроль не носить ні чорного сюртука, як наші конкуренти з фірми Штайнмайєра, ні синього святкового костюма, як комівояжери Гольмана й Клоца, — перший занадто красномовний, а другий — занадто байдужий. Він носить скромний візитний костюм — штани в смужку й маренговий піджак, а крім того — старомодний стоячий комірець з прямими ріжечками і краватку приглушених тонів. Два роки тому Генрих Кроль на мить завагався, коли замовляв костюм: чи не краще личитиме йому фрак, однак потім, зваживши на свій малий зріст, відмовився від цієї думки. Це було щасливе вирішення — навіть Наполеон був би смішний у фраці. В теперішньому ж своєму одязі Генрих Кроль справляє враження посланця самого Господа Бога — а це якраз те, що треба. Защіпки ж на холошах додають йому ще одну рисочку, просту й водночас витончену, — віриться, що в людей, які носять такі защіпки у вік автомобілів, можна купити дешевше.
Генрих знімає капелюха і витирає хусточкою чоло. Надворі досить-таки холодно, і він зовсім не спітнів; Генрих просто хоче показати, який він трудівник у порівнянні з нами, конторськими неробами.
— Я продав надгробок з хрестом, — каже він з нещирою скромністю.
— Який? Маленький, мармуровий? — з надією питаю я.
— Ні, великий, — відповідає Генрих, втупившись у мене очима.
— Що? Той із шведського граніту, з подвійним цоколем і бронзовим ланцюгом?
— Авжеж той. Чи в нас, може, є ще якийсь?
Генрих втішається своїм запитанням, ніби це вершина дотепності.
— Ні, — відповідаю я, — іншого в нас немає. В тім-то й наше лихо. Це був останній. Гібралтарська скеля.
— За скільки ж ти його продав? — не витримує Ґеорґ.
Генрих потягується.
— За три чверті мільйона — без напису, без огорожі й перевозу. За все це вони ще доплатять.
— О боже! — вигукуємо ми з Ґеорґом в один голос.
Генрих кидає на нас погляд, повний зневаги. Такий вираз часом буває в дохлої риби.
— Це була важка боротьба, — пояснює він і чомусь знов надягає капелюха.
— Краще, якби ви були зазнали в ній поразки, — кажу я.
— Шо? _
— Якби зазнали поразки. В тій боротьбі.
— Що? — роздратовано перепитує Генрих. Я завжди збиваю його з пантелику.
— Він хоче сказати, що краще б ти не продавав його, — пояснює Ґеорґ.
— Що? Що все це має означати? Хай йому чорт! Мучся з ранку до вечора, продавай якнайкраще, а тут тобі ще й дорікають… їдьте самі на село та й спробуйте…
— Генриху, — лагідно перебиває його Ґеорґ, — ми знаємо, що ти себе не шкодуєш за роботою. Але ж ми живемо в такий час, коли чим більше продаєш, тим біднішаєш. Уже кілька років у нас інфляція. Від самої війни, Генриху. Цього року інфляція набрала темпів скоротеч-них сухот. Ось чому цифри зараз нічого не значать.
— Я й сам це знаю. Я не ідіот.
Нам нічого відповісти на це. Тільки ідіоти завжди таке твердять. А їм перечити — безглуздо. Я знаю це зі своїх недільних відвідин будинку для божевільних.
Генрих витягає блокнот.
— Ми купили цей надгробок за п’ятдесят тисяч. Як тобі здається, три чверті мільйона — не пристойний зиск?
Генрих знов купається в хвилях сарказму. Він гадає, що повинен при мені завжди вдаватися до нього, тому що я колись був учителем. Це було зразу після війни. Я працював у глухому селі дев’ять місяців, поки не втік, переслідуваний зимовою самотністю, що, як злий собака, хапала мене за п’яти.
— Був би ще більший зиск, коли б замість чудового хреста продати отой проклятий обеліск, що стовбичить перед вікном, — не витримую я. — Кажуть, що ваш покійний батько шістдесят років тому, коли засновував фірму, купив його ще дешевше — за якихось там п’ятдесят марок.
— Обеліск? При чому тут обеліск? Його ніхто не купить. Це знає навіть мала дитина.
— Саме тому його й не шкода було б, — пояснюю я, — а хреста жаль. За інший такий тепер нам доведеться заплатити великі гроші.
Генрих тільки сопе. У нього в носі поліпи, і тому йому завжди важко дихати.
— Ви, може, хочете сказати, що цей хрест зараз нам коштував би три чверті мільйона?
— Про це ми скоро дізнаємось, — каже Ґеорґ Кроль. — Завтра тут буде Ризенфельд. Нам треба зробити нове замовлення Оденвальд-ському гранітному заводові, бо на складі вже мало товару.
— У нас є ще обеліск, — лукаво зауважую я.
— Чому ви не продасте його самі? — спалахує Генрих. — Значить, завтра приїздить сюди Ризенфельд? Гаразд, у такому разі я залишусь тут і сам поговорю з ним. Побачимо, які тепер ціни!
Ми з Ґеорґом перезираємось. Ми знаєм, що Генриха треба тримати від Ризенфельда якнайдалі, навіть коли б довелось напоїти його чи підлити йому в кухоль із пивом касторки. Чесний старомодний комерсант нагнав би на Ризенфельда смертельну нудьгу своїми воєнними спогадами і розповідями про добрі часи, коли ще гроші були грошима, а вірність — душею честі, як влучнр сказав наш любий фельдмаршал. Генрих дуже високої думки про такі банальності. А Ризенфельд — ні. Для нього вірність — це те, чого треба вимагати від інших, коли їм це не вигідно, і від себе самого, коли тобі з цього є якийсь зиск.
— Ціни міняються щодня, — каже Ґеорґ. — Про це нічого й говорити.
— Он як? То ти, може, вважаєш, що я продав задешево?
— Побачимо. Ти привіз гроші?
Генрих витріщує на Ґеорґа очі.
— Гроші? Що ви ще вигадаєте? Як я міг привезти гроші, коли товар ще не доставлено? Це ж неможливо!
— Нічого неможливого тут немає, — заперечую я. — Навпаки, тепер тільки так і роблять. Це зветься платнею наперед.
— Платня наперед! — Генрих презирливо морщить свого товстого носа. — Що ви, класний наставнику, розумієте в цьому? Як можна в нашому ділі вимагати наперед платню від засмучених родичів покійника, коли на могилі ще не зів’яли вінки? Правити гроші, коли товар навіть не доставлено?
— Звичайно. А коли ж іще? Люди тоді
