Волинь - Улас Олексійович Самчук

Признаюся, іноді я переставав вірити в безсмертя душі й позагробове життя. Але перед обличчям небуття не хотілося допустити, що розумне, досконале єство Людина вмирає й на цьому кінець. Це було б мало. Бог не мусив би тоді стільки вкладати в людину.

Увійти в землю й в землю обернутись. Можливо, що раєм є не небо, а земля. В її надрах перероджуються не тільки наші тіла, а й наші душі. Тож земля вирощує овочі, що кормлять тіло. Тож земля родить у нас найкращі думки… І нарешті, вона забирає нас до себе, коли ми нікому не потрібні. Вона турботливо огортає нас своїми суворими обіймами й поволі оберне нас у свою подобу. Ми перестаємо бути трупом, стратимо свій вигляд і запах, обернемось у щось живе — у квітку, у стеблину трави, у колосок жита, у яблуко на дереві. Воістину все чудово створено. Воїстину Великий Бог! Воїстину є душа, безсмертна й розумна…

З похорону вертався з паном Глібом. Оповів мені, що шкільний інспекторат заслав йому додатково декларації за державну мову. Але ж минув термін, сказав я. Нічого, відповів пан Гліб. Я вже вислав декларації назад. З підписами? Так. А «вуйт», а ствердження? Нічого того не треба. Навіть не треба мати шкільних дітей. Тільки двадцять декларацій…

А я все ще під враженням своєї новели. Пан Гліб читав, але не захопився. Я розумію…».

«23. V. Субота. У Василя на Ронівському були «зводини». Зводили хату. Мій батько дуже радів. Він уперше за останні роки випив кілька чарок горілки. «Хай буде, що буде… Знаю, що одлежу, але раз так…» — і випив. Дядько Єлисей співав. Він запитав малого хлопця, що придивлявся на зводинах: «А знаєш, хто була княжна Тмутараканська?» Хлопчина здивовано подивився… Потім йому зробилось ніяково. «Не бійсь, не бійсь… Рости здоров! Можливо, і ти ще будеш генералом…» Дивак той дядько… Я його люблю.

Зі зводин пішов просто до Наталки… Вона згадувала за Ілька. Казала, що довго його не було, а то зненацька з'явився, побув дома, говорив з батьком, переспав у клуні й знов кудись подався…».

«29 травня (тільки уривки). Вчора було Вшестя. Я запріг коні й ми їздили до Жолобок на празник. Я, Сергій, Антін, Кіндрат, Демид і Роман. Співали…

Вечором тренінг… Готуємось до першого матчу…»

«ЗО. V. (також уривки). …Учора не встиг записати… Знову нещастя. Кооператив обкрадено вдруге… На вулиці військова й сільська варта… Саме вартував Сергій і Никон. Сергія чомусь арештовано.

(Трохи пізніше). Цього самого дня під вечір ми тренували на грищі… Прийшов Никон… Він був на поліції й бачив Сергія. Той казав, щоб я стерігся. Мене хочуть арештувати… А в полудень я був у читальні… Прийшов Роман. Знаєте, каже, що говорив козак? Коли хочуть знати, хто обікрав кооператив, хай поглянуть на руки Володька…».

«ЗІ. V. (уривки). Раненько я вже був на селі. Заходив до Сергія… Його ще не випустили. Головне, щоб не довідались мої батьки, бо як могтиму їм це пояснити? Минулу ніч а не міг спати… У селі зустрів Наталку. Сказав їй все. Вона дивилась на мене перелякано. Не бійся, казав їй. Хто повірить, що я можу бути злодієм? Козак, вуйт і поліція. Вона засміялася крізь сльози.

(Пізніше). Вернувся Сергій. «Ну, як? Як?» — засипаю його питаннями. Він невинно сміється. Вже, каже, всі з'їхали з глузду; весь час питали за тебе. При цьому він оповів також про ту крадіж. Двері кооперативу були замкнені маленькою колодочкою… Злодій легко відкрутив її залізною палицею. Сергій, що був на варті, почув його, біг за ним і навіть схопив його за полу. Але він вдарив Сергія палицею по руці і вирвався… Трохи далі злодій заплутався в загороді колючого дроту в Семеновому саду. Тепер я розумію, чому козак радив оглянути мої руки. Але цікаво, звідки він знав про той колючий дріт?».

Тут Володьків щоденник на деякий час уривається. Він не мав для цього більше нагоди. Весь час був то на селі, то на грищі, то у Сергія, то у Наталки, то у читальні. Ніколи ще не проявляв такої рухливості. Прибігав до читальні… Подивився, посидів, перегорнув швидко часопис, зривався і біг далі. У Наталки сідав і мовчав.

— Чого мовчиш? — питала вона.

— Хіба не можна? — відповів.

— Але ж не так… Не так… Ти… — вона не знала, як це висловити.

— Не бійся, дівчино. Не збожеволію, — І мовчав далі. Ч до часу сердито спльовував. Наталка присідала до нього.

— Не можна ж так, Володьку, — казала вона і рукою розгортала, то згортала його волосся. Він поволі звертав на неї погляд і вперто дивився до її очей. Вона не ухилялася, а навпаки… її погляд все глибше і глибше вникав до йог очей… Він протягав руку, обіймав її, а потім казав:

— Слухай. А що ти будеш робити, коли мене тут не буде Погляд її швидко відривався від нього й опадав… Дивилась у землю. Потім знизувала плечима й коротко казала?!

— Не знаю.

— Хм… — казав він сам до себе, — От… Так…

Швидко встав.

— Іду, Наталко!

— Йдеш? Куди? — вона не встала, тільки швидко підняла, голову. Руки заціплені в пелені.

— Йду. Сьогодні мене арештують! Так. І то за крадіж… Вона поволі піднялася, підійшла до нього… Груди її торкаються його грудей. Руками взяла його руки вище ліктів.

Дивилася до очей.

— Володю… Я піду… Прошу, прошу… Ти ж був тієї ночі зо мною… Буду свідчити… Він круто одвернув голову.

— Не потребую свідків! — твердо сказав він. — Я? Свідків? — брови його насупились. Уста майже злилися. Потім він обняв тісно Наталку, поцілував, вирвався з обіймів і шов.

Пішов просто додому. Вечоріло. Поки дійшов, на землю лягла ніч. Хотів їсти, але не пішов до хати. Спати ще рано, і подався на садок. Ішов стежкою до копанки й між деревами почув батьків кашель. Зупинився. «Чи знає він?» — майнула в голові думка. Він був у церкві, бачив різних людей.

— Це ти? — чує Володько батьків голос. Він не називає імені, але син знає, що батько думає про нього…

— Я, — відповів Володько. Між батьком і сином стоїть, дерево. Вони бачать тільки свої чорні постаті. Деякий час мовчки вони взаємно наближаються. Ось стоять зовсім близько. Батько бачить виразно синову постать,