Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк
Я визирнув у вікно. Навпроти світилося у кількох вікнах.
— Де кімната вашої подруги? — запитав я Педро. — Її звідси видно?
Він підійшов до мене. Його кучеряве волосся пахло солодкавою олією. На потилиці виднівся шрам від фурункула. Він глянув нагору.
— Над нами. Поверхом вище. Звідси не видно.
Нам довелося дуже довго чекати. Час від часу прислухалися. Але в Коридорі була цілковита тиша. Напевно, кожен мешканець готелю знав, що щось сталося. Ніхто не спускався вниз. Нарешті, я почув важкі енергійні кроки згори. Вони стихли внизу. Я зачинив двері.
— Думаю, поліція вже йде. Обшуку не буде.
Педро пожвавився:
— І чому б їм не дати всім спокою? Кому заважають тих кілька грамів порошку, якщо вони ощасливлюють людей? Он на війні мільйони людей роздирають гранатами. А тут переслідують білий порошок так, наче це динаміт.
Я уважно глянув на нього, на його вологі очі, білки з голубуватим відтінком, і подумав, що й він сам полюбляє нюхнути.
— Ви вже давно знаєте Мелікова? — запитав я.
— Недуже. Трохи.
Я замовк — хіба ж це моє діло? Думав, чи Мелікову можна якось допомогти. Але що тут поробиш, надто, якщо ти іноземець зі сумнівними документами.
Відчинилися двері. То була Наташа.
— Вони пішли, — сказала вона. — 3 Меліковим.
Педро підвівся. Зайшла пуерториканка:
— Ходімо, Педро.
— Дуже вам дякую, — сказав я їй. — Дуже дякую за вашу люб’язність.
Вона усміхнулася:
— Бідні люди завжди охоче допомагають одне одному.
— Не завжди.
Наташа поцілувала її у щоку:
— Ракель* дуже дякую за адресу.
— Що за адреса? — поцікавився я, коли ми залишилися самі.
— Де продають панчохи. Найдовші, які я тільки бачила. Такі важко знайти. Більшість занадто короткі. Ракель показала мені свої. Вони просто чудові.
Я не втримався від сміху:
— З Педро так цікаво не було.
— Звісно. Він боявся, бо теж нюхає. А тепер у нього проблема: доведеться шукати іншого постачальника.
— Меліков був постачальником?
— Думаю, не головним. Його змусив гангстер, якому належить цей готель. Інакше він би викинув Мелікова на вулицю. І той би ніколи не знайшов нової роботи, бо вже застарий.
— Для нього можна що-небудь зробити?
— Нічого. Це може тільки гангстер. Можливо, він допоможе йому вибратися. У нього дуже кмітливий адвокат. А зробити щось йому доведеться, щоб Меліков його не викрив.
— Звідки ти все це знаєш?
— Від Ракель.
Наташа озирнулася. А де подівся пиріг?
— Він ось тут. Я з’їв шматок.
Вона засміялася:
— На тебе з переляку напав голод? Правда?
— Ні. З обережності. Каву випив Педро. Може, тобі ще зварити?
— Думаю, я краще піду. Не варто гратися з вогнем. Хтозна, чи поліція не приїде знову.
— Добре, я відвезу тебе додому.
— Ні, залишайся. Може, там унизу сидить якийсь шпик. Якщо я буду сама, то скажу, що йду від Ракель. Які ж у нас пригоди! Правда?
— Мені їх уже забагато. Ненавиджу пригоди.
Вона засміялася:
— А я — люблю.
Я провів Наташу до сходів. Раптом їй на очі накотилися сльози.
— Бідний Владімір, — прошепотіла вона. — Бідна скалічена душа.
Швидко, з прямою спиною, вона пішла вниз по сходах. А я повернувся до^своєї нори, побачив, який там панує безлад і взявся прибирати зі столу. Така робота завжди налаштовувала мене на меланхолійний настрій. Думаю, тому, що в цьому житті не існує нічого вічного, навіть цей проклятий шоколадний пиріг. У пориві несподіваної люті я відчинив вікно і викинув рештки на подвір’я. Хай хоч кішки посвяткують, якщо моє свято вже закінчилося. Без Меліко-ва готель відразу став пусткою. Я спустився вниз. Там нікого не було. Люди уникають місць, де побувала поліція, наче вони заражені чумою. Я трохи почекав і навіть взявся читати старий номер «Тайм», що його покинув тут якийсь гість, але мене роздратувало всезнайство цього журналу: вони знали більше за самого Господа Бога, і все було розфасовано в готові маленькі пакетики з точними, але химерними заголовками. Я прошмигнув по раптово осиротілому вестибюлю і подумав, що людину цінуєш тільки тоді, коли її більше нєма — неймовірно тривіальна і тому така гнітюча правда. Я думав про Наташу і що відтепер буде важче таємно приводити її у номер. Я впадав у щораз сильнішу меланхолію і почувався, як діжка з водою під час зливи, — мене дедалі дужче охоплювало співчуття до самого себе. То був похмурий день, перед моїм внутрішнім зором промайнула низка колишніх прощань, тоді я подумав про майбутні і відчув себе геть жалюгідно, бо не бачив жодного виходу. Я боявся ночі, власного ліжка і моїх липких снів, боявся, що їм таки вдасться мене доконати. Я взяв пальто і пішов блукати вулицями білого морозного міста — хотів утомитися аж до знемоги. Пройшов угору по тихій П’ятій авеню і вийшов до Центрального парку. Вікна по обидва боки покинутих вулиць світилися, немов скляні труни, наче перед вітринами замерзла лавина льодового граду. Раптом я почув свої власні кроки, подумав про поліцію в готелі, про Мелікова у якійсь клітці, мене охопила страшенна втома і я пішов назад. Я йшов швидше і швидше, бо навчився таким чином зменшувати відчуття туги, але був занадто втомлений і не розумів — вдалося це мені чи ні.
32
Раптом події почали розгортатися дуже швидко. Тижні танули, як сніг на вулицях. Певний час я нічого не чув про Мелікова. Аж раптом одного ранку він з’явився знову.
— Тебе відпустили, — констатував я. — Усе минулося?
Він похитав головою:
— Мене відпустили під заставу. Судовий розгляд буде пізніше.
— Вони зможуть щось довести?
— Буде краще, якщо ми про це не говоритимемо. А також буде краще, якщо ти, Роберте, нічого не запитуватимеш. У Нью-Йорку найбезпечніше живуть ті, хто нічого не знає і нічого не питає.
— Добре, Владіміре. Ти геть схуд. Чому вони так довго тебе не відпускали?
— Це твоє останнє запитання. Повір мені, Роберте, так буде краще. Ліпше уникай мене.
— Ні, — заперечив я.
— Так. А тепер вип’ємо чарку горілки. Я вже давним-давно її не пив.
— У тебе кепський вигляд. Схуд і посумнішав. Сподіваюся, все незабаром зміниться.
— У тюрмі мені стукнуло сімдесят. І мій
