Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю - Еріх Марія Ремарк

— Я безнадійний романтик!

— Як думаєш, а в мені достатньо варварства? Фальшиві штучні вії, грим для кінозйомок, вкрадені коштовності, нова зачіска і взята напрокат шуба. Чи цього досить для твого уявлення про фальшивомонетників?

Я засміявся. Вона нічого не знала про моє фальшиве ім’я і мій пі-дробний паспорт і вважала все це звичайним жартом.

— Горст прочитав мені лекцію, яка зайшла значно далі. Про жінок і про політиків. Там ішлося навіть про фальшиві груди, зуби, волосся та зади.

— У політиків теж?

— У політиків були ще й фальшиві переконання. Фальшиві груди теж, на них можна проливати крокодилячі сльози. І це ще далеко не все. Зачекай, поки я розрахуюся фальшивими грішми!

— Хіба ми не завжди так чинимо?

Я взяв її за руку.

— Можливо. Але інтереси справи понад усе. У давнину брехня не вважалася чимось поганим, навпаки, її прирівнювали'до розуму. Ти тільки згадай хитромудрого Одіссея. Як прекрасно тут із тобою сидіти: під гірляндами ліхтарів, в оточенні плоскостопих офіціантів, і спостерігати, як ти поглинаєш яловичий стейк. Я обожнюю тебе, Ната-шо, з багатьох причин. Одна з найвагоміших — твій апетит. І це в наш час, коли на цьому велетенському ситому острові між двох океанів усі сидять на дієті, а на решті планети лютує голод. Жінки бояться тут навіть зайвого листка в салаті і їдять, наче кролики, поки цілі континенти голодують. А в тебе вистачає мужності розправитися гострим ножем із цим «Шатобріаном». Я тішуся, вже тільки дивлячись, як ти їси. На інших жінок викидають купу грошей, а вони трохи покопир-саються в тарілці, а потім усе залишають. У нападі люті готовий просто задушити їх на якійсь темній алеї. А ти…

— Які ще інші жінки? — перебила мене Наташа.

— Будь-які! Ти тільки роззирнися! У цьому прекрасному ресторані їх ціла купа! Вони їдять салат, п’ють каву і влаштовують чоловікам сцени тільки тому, що казяться з голоду. І це єдиний тип люті, на який вони здатні. А в ліжку — такі тихі й сумирні, що навіть дошка у порівнянні з ними здається в’юнкою гадюкою. А ти…

Вона розсміялася.

— Досить!

— Наташо, я не збирався вдаватися в деталі. Просто співав оду твоєму розкішному апетитові.

— Знаю, Роберте. Я цього й не чекала. Але знаю ще й таке: ти заводиш оди та гімни, коли думаєш про щось зовсім інше.

— Що? — спитав я вражено.

— Так, — сказала вона. — Ти — фальшивомонетник, лицемір та шахрай! Я ж не питаю, що тебе непокоїть і що ти волів би забути, хоча усе знаю. — Вона лагідно погладила мою руку. — Ми живемо в божевільну епоху, так? А тому для виживання деколи доводиться применшувати, або перебільшувати. Хіба ж ні?

— Можливо, — обережно відповів я. — Але нам не потрібно робити це самим, проклятий час вирішує все за нас.

Вона розсміялася:

— А чи не думаєш, що ми так чинимо, щоб уберегти рештки нашої особистості, які інакше час би просто знищив?

— Я тебе вже боюся! І де ми раптом опинилися? Несподівано ти перетворилася на сфінкса і на папугу, який говорить на берегах Амазонки. Крім того, на тобі палахкотять коштовності і мені ріже очі твоє бойове розфарбування. Ти — наче дельфійський оракул у прадавніх незайманих лісах Суматри. Ах, Наташо!

— Ах, Роберте! Чоловік з тисячами слів! Я їм не вірю, але залюбки їх слухаю. Ти хоч знаєш, які вони непотрібні? Жінки люблять безпорадних чоловіків, це їхня найбільша таємниця.

— Пастка, щоб зробити чоловіків безпорадними.

Вона нічого не відповіла. Аж дивно, якою чужою вона здавалася, даючи волю своїм штучним хитрощам, які я вже давно знав. Як легко когось ошукати, і як охоче людина всьому вірить, думав я, дивився на неї і хотів залишитися з нею сам на сам.

— Я багато балакаю, бо не розуміюся на жінках, — мовив я врешті-решт. — Але з тобою я щасливий. Можливо, я щось приховую, можливо, у всьому цьому нещасті, від якого не втечеш і яке я відчуваю тут як примарне відлуння, я б хотів зберегти шматок щастя тільки для себе, бо я ж ні в кого нічого не відбираю, ні у кого не стріляю і нікого не обкрадаю — усе це можливо, Наташо, але мої почуття ніяк з цим не пов’язані, вони не наслідок чогось, а існують самі по собі, так само, як і камені у твоїх вухах не мають нічого спільного з чорним гнітом землі, який їх породив і викохав. Вони тут, а я щасливий з тобою. Це довге пояснення простого речення, але ти маєш мені його пробачити, бо врешті-решт, я все-таки колишній журналіст, а отже, чоловік із тисячами слів, якими я навіть заробляв гроші. Так легко цього не позбудешся.

— А тепер ти змінився?

— Я онімів. Англійську я знаю достатньо, щоб говорити, французькою можу навіть писати, а з німецьких газет мене навіки вигнали. Хіба ж за таких обставин дивно, що моя фантазія вистрілює, наче бур’ян, і розцвітає романтичними квітами? За нормальної епохи я б не перетворився на такого невчасного, фальшивого романтика.

— Ти справді в це віриш?

— Ні, але щось у цьому є.

— Не існує фальшивих романтиків, Роберте, — сказала Наташа.

— Існують. У політиці. Але вони породжують страшне зло. У Німеччині саме сидить один такий у берлінському бункері.

Я відвіз її додому. На щастя, «ролс-ройса» вже не було, вона його відіслала. Хоч я б не здивувався, якби вона сказала водієві і далі на неї чекати.

— Не дивуєшся, що він поїхав? — запитала вона.

— Ні, — відповів я.

— Ти це припускав?

— Теж ні.

— А на що ж ти очікував?

— Що ти поїдеш зі мною в «Ройбен».

Ми стояли біля під’їзду її будинку. Було темно й дуже холодно.

— Шкода, що в нас уже нема тієї квартири, правда?

— Так, — відповів я, дивлячись у її чуже обличчя з довгими віями.

— Ходімо зі мною нагору, — прошепотіла вона. — Але нам доведеться кохатися зовсім тихо.

— Ні, — заперечив я. — Поїхали зі мною в готель. Там нам не обов’язково поводитися тихо.

— А чому ти не взяв мене з собою ще з «Павільйону»?

— Не знаю.

— Ти мене не хотів?

— Не знаю. Деколи я тебе хочу, а деколи ні.

— А чому тоді не хотів?

— Бо ти здавалася такою чужою. Можливо, не знаю. А тепер я тебе хочу, бо ти здаєшся такою чужою.

— Тільки тому?

— Ні.

— Пошукай за таксі. Я почекаю тут.

Я швидко пішов за ріг. Було дуже холодно, але мене непокоїло, що Наташа чекає на мене в