Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим - Валерій Олександрович Шевчук

– Пішли додому, – кажу йому я.

– Ні, – відповідає батько дихавично, він ще не відсапався. – Вона мене образила.

– Все одно ти повернешся, – кажу.

– Може, й повернуся, а може, й ні, – відповідає.

– До кого це тут пристав? – питаю.

– До такої, котра мене не обража, – відповідає.

Заходить у двір і стукає у темне вікно. Вікно відразу ж спалахує світлом. Він підіймається на ганок і чекає, поки йому відчинять.

Я стою босий у снігу й мовчки чекаю. Риплять у глибині дому двері і брязкотять засуви. Світло проливається в щілини, а коли двері розчиняються, я бачу в сінях жінку, як дві краплі води схожу на мою матір.

– Чого так пізно? – каже вона зовсім таким, як у моєї матері, голосом. – Уже думала, не прийдеш.

– Вибач. Маріє, – сказав мій батько винувато. – Я таки справді сьогодні у тебе не ночуватиму. Річ у тім…

– Річ у чім? – питає строго жінка.

– Річ у тім, що за мною прийшов син…

Батько повернувся через два дні, в неділю. В мене й досі стояла висока температура, але вже не марив. Почув, як вдарили сінешні, затим і хатні двері – хтось зайшов. Мати була вдома, але до того, хто зайшов, не подала й звуку. Той, хто зайшов, роззувався, я почув, як грюкнули об підлогу чоботи, і тої хвилини мені почулося: по хаті розійшовся знайомий, трохи терпкий запах батькового тіла. Захотілося зірватися на ноги і вискочити до вітальні, але мусив лежати, прикутий до ліжка, бо таки справді був до нього прикутий.

– Що там у вас сталося? – нарешті заговорив батько.

– Чи тобі не все одно, що у нас сталося? – відказала мати.

Зависла пауза. Відчинилися мої двері, і в них постав батько. Але якийсь чужий, бо нижчий од того, котрого я знав, винувато усміхнений, з неголеними щоками, з очима, біля яких висіли капшучки – ці очі зупинилися на мені, і я раптом задихнувся, скільки було в них болю, співчуття й любові.

– Що, Віталику, – тепло спитав він, – захворів?

– Це нічого, – спробував усміхнутися я. – Застудився трохи.

– У нього температура сорок і один, – суворо проголосила мати, стаючи у прочілі.

– Господи! – зітхнув батько і сів на моє ліжко. Взяв мою руку, дивна якась стала та рука, прозора, маленька – не моя рука. Від батька пахло свіжим повітрям, морозом, снігом, тютюном, терпким духом його тіла, від батька пахло рідним домом, трохи шкірою, а трохи ацетоновим клеєм, від батька пахло миром, який знову прийшов у наш дім; він сидів на ліжку такий зморений, такий винуватий, такий покірний. Мати все ще нерушно стояла в прочілі, на її обличчі застигло строге торжество, яке вона щосили намагалася приховати, бо він – цей бог нашого дому, сидів повергнутий у моїх ногах, бо й цього разу перемогла його, здолала з моєю нещасною допомогою, але як він довідався про мою хворобу?

– Мені приснився сон, – тихо й трохи хрипко сказав батько, не випускаючи моєї прозорої, синьої руки. – Приснилося, що хтось мене гукає. Довкола біла снігова пустеля, і хтось у тій пустелі гукає мене на ім’я. Я зайшов і побачив тебе в снігу. Босого, в трусах і майці. Ти стояв у снігу й переминався з ноги на ногу.

– Так воно й було, – шепнув я.

– Бачиш, він і досі марить, – строго сказала, стовбичачи в прочілі, мати. – Він весь час марив і кричав. Тебе гукав…

– Стояв босий у снігу, в трусах і майці і дивився на мене, – тихо сказав батько – Тоді щось знову закричало. Його голосом, але він там, у снігу, стояв і мовчав. Я прокинувся і зрозумів, що у вас щось сталося.

– Так воно й було, – сказав я. – Спершу я тебе гукав, а тоді побіг босий услід. По снігу. До базару, а тоді на Поділ. Тоді на Трипільську вулицю.

Батько здригнувся. Повернувся до матері, а та все ще нерушно стриміла в прочілі.

– Звідки він знає про Трипільську? – спитав він.

– Як бачиш, знає, – строго відказала мати. – Чи вже думав, що твої таємниці все будуть при тобі.

– Ти знала теж? – спитав тихо батько.

Мати не відповіла. Стояла із замерзлим обличчям, а її тонкі губи ледь розійшлись у саркастичній і зневажливій усмішці.

– Лікаря викликали? – спитав батько.

– Авжеж, не чекали ж на тебе, – холодно відказала мати.

Батько дивився на мене і гладив мою руку пошерхлими, потрісканими і шкарубкими пальцями шевця, темними, грубими пальцями з обламаними нігтями. І я раптом відчув, що я й справді ще достобіса малий, що мої п’ятнадцять років – це вигадка, що я не торжествую й не радію з його приходу, що мені його жаль. Його, принишклого й неголеного, який відчув нашу тривогу і відразу ж на неї примчався… Ну, нехай не відразу, але примчався. Біг тією ж дорогою, якою я йшов за ним, марячи, і, може, йому ввижалися босі дитячі сліди у снігу, бо йому раптом стало страшно, що те, від чого утікав, зникне, що від того, від чого утікав, таки втече, і то буде не на один і не на два дні, а навік. Саме тому він біг сюди, аж на нього зглядалися, але що йому до людей, коли справжній страх його пойняв. Страх, що ніколи не вибереться із білої пустелі, в яку сам себе загнав, бо раптом виявив, що то справді пустеля, а не світ із цвітом, який його зманив. Світ із цвітом був тут, і він це раптом збагнув, коли почув отой поклик із білої пустелі, той жахливий, роздирливий і печальний крик.

– Бідний, бідний тато, – прошепотів я, заплющуючи очі, бо вже втомився, і сон мене забирав.

– Що він каже? – строго спитала від дверей мати.

Але батько не відповів. Я розплющив очі: він беззвучно плакав. Сльози котилися з його очей на неголені щоки, і це було так дивно і так страшно, адже немає нічого печальніше, ніж коли на твоєму ліжку сидить несхожий на себе батько, тримає твою прозору руку