Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець
Я дивлюся, як ти кіткою скрутилася на канапі і переглядаєш сто сорок сьому серію сну за участю провідних знайомих та спорадичних незнайомців і музикантів. Тобі сниться Бампер, який диригує «Трістаном і Ізольдою». У Бампера сива борода, ясно-блакитні очі і високе шляхетне чоло. Він вбраний у чорний фрак, сліпучо-чорні мешти і білосніжну сорочку з ретельно пов'язаним «метеликом», але замість диригентської палички він тримає паличку Коха. «Що за бздури!» — обурюється Андріяна і перевертається на інший бік.
Що ми будемо робити на небі, Андрусю?
Може, доглядатимемо білі айстри; я заграю в зозульку із глини, а ти на флейті або на тимпанах («що є тимпан?» — Андруся спросоння; звідки я, холєра, знаю). Будемо їсти райські яблука; зробимо рурки з небесної бузини і будемо поціляти в перехожих зеленими бузиновими ягодами; будувати палаци з піску і блакитної небесної глини; винаходити нові породи птахів та звірів і приручати їх, учити читати і співати по нотах, бо будь-який винахід перший час залишається диким; літатимемо; питимемо вино з Ісусом і святим Авґустином, а потім співатимемо українських народних пісень та псалмів Давида. А ще будемо читати вірші Улюблених і кохатися до знетями, Андрусю, адже попереду — ціла вічність, а третя стать зміниться четвертою і п'ятою. Теперішній час без богів лишиться позаду, перетворившись на милий і нешкідливий спогад про ще одну подорож до планети людей.
І буде там нічна музика, така весела, чиста й ніжна, як оце ти. Ми знанова перезнайомимося з тими, кого знали вічно, з тамтешніми музикантами й співаками, з усією небесною тусівкою. Будемо по черзі фундувати нектар — ми Бахові й Рахманінову, вони — нам і Бамперові; Дженіс Джоплін або Джим Моррісон покажуть нам чудові криївки, де можна кохатися донесхочу, не переймаючись існуванням космічної поліції. Скільки вони понаписували за цей час розлуки! І ми нарешті зможемо переслухати все, від першої до останньої ноти, наживо, нікуди не кваплячись; знаєш, Андрусю, я більше ніколи не вирушатиму в мандри до цієї долини сліз, все одно вона пропаща.
«Тоді Ізольда і каже йому:
— Обійми мене, друже, так міцно, щоб серця наші від того порвались і душі відлетіли. Забери мене до тієї щасливої країни, що казав колись: до країни, звідки ніхто не вертається, де чарівні співці співають без кінця, забери мене!
А Трістан відповідає їй:
— Так, я заберу тебе до щасливої країни живих. Час той наближається; чи не до дна ми випили з тобою наші муки й наші радощі? Час наближається, і коли я покличу тебе, Ізольдо, ти прибудеш?
— Друже, поклич мене! Ти ж знаєш, що я прибуду.
— Хай Бог нагородить тебе за це, світе мій».
Але важко читати серед ночі і я відкладаю улюблений роман. Як нам хочеться триматися власної долі, власного міфу, чогось такого, як світло, до якого можна було б летіти крізь морок і осінні дощі, — бо летіти треба на Світло, це правда, це незрадливий орієнтир. Інколи нам майже вдається торкнутися того світла, долетіти насправді. І тоді ми падаємо в пітьму, з обпаленими крилами, зі сльозами образи й нерозуміння. Ми прагнемо тяглого усвідомлення своєї долі. Ми хочемо неперервного лету до світла. Ми не знаємо, чи існує рай для нічних сестер наших із тонко виконаними візерунками на тендітних перламутрових крильцятах, ми не знаємо, чи існує рай для цвіркунів, які один за одним розчиняються і мужньо тихнуть у глибинах осені, але ми направду хочемо, щоб він був — так само, як воістину хочемо дихати. Без раю дихати неможливо. У тому раї має випасти страшенно багато снігу — бо надто пекучим було полум'я, у якому згоріли нічні метелики і денні зорі, Джим і Дженіс, Грицько і Вовчик, Троцький і Сюр, Вот і Містик, ціла Армія Світла, їм немає лічби. Нам немає лічби, тим, що палали і палають, летять і долетять усе-таки до своєї долі, до її звершення. Повно снігу в раю. Засніжені канали, стрункі собори, хори, у яких Моррісон, Джоплін і Меркурі, Леннон і Гаррісон співають разом, а Бах та Моцарт акомпанують їм на мальованих органах; знаєш, Андрусю, що вони співають? Ти знаєш. Вони співають: «Ми — є!»
Андріяна підводить коротко підстрижену голову:
— Чому не спиш?
— Я пригадую рай. І записую свої спогади на папері.
— О такій порі?
— А о якій?
— Співай про сім іржавих ґверів, лиш не схиляйся при папері, — спросоння цитує Андруся, накривається з головою і щезає у буйних хвилях безособової течії.
Злива, тим часом, не вщухає. Попід вікнами проїздить авто, може, відбилося від своїх. Словачка з радіо каже, що у Братиславі також дощ і запускає до ефіру невідомий мені рок, такий тихий у цій кімнаті, де спить моя любов, такий шалений, наче вони грають і співають перед смертю — або перед безсмертям, уперше після життя. Так солодко, так тривожно і все одно солодко пливеться крізь осінній безчас, крізь нерухоме проминання — «бо все мине, як сад, що на очах пошерх, — нам буде тільки ніч, як письмена, — постійна, а те, що звали «сад» («сад» чи «рай», як там у нього, я вже не пригадую; але ж «рай» і означає «сад», тож можна як завгодно), скажімо, отак: «бо все мине, як рай, що на очах пошерх, — нам буде тільки ніч; ніч, як псалтир — постійна; а те, що звали «рай», — лиш, як луна, по стінах осяде сумно й не прошурхотить уже; а те, що раю суть — те, що не знає меж — воно зимує там, де наше осягання…» — під приязним
