Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець
Одного разу до мене подзвонила давня знайома Троцького, Дема, Бєлова і всієї тої роти бійців. У свій час вона пройшла добру школу «голки і склянки», але зуміла гальманути і тепер різко вдарилась у релігію. Отже, дзвонить вона мені і каже, що з Пашкою біда. Виявляється, що він уже давно лежав у тубдиспансері. Сам розумієш, як там лікують. Якщо ти без грошей, то що ти лікувався, що радіо слухав — однаково. А звідки у Троцького гроші?!
Продиктувала вона мені цілу купу лікарств, які треба було купити. Я, звичайно, це все бігом дістав, але було пізно, бо наступного дня Люба (її так звати) мені передзвонила і сказала, що Павло помер. Батьки Пашки були у запої, і не цілком усвідомлювали, що діється навколо. От і все.
Вся піднектарна тусовка зібралась о третій годині на каві і думу думали, де взяти гроші. Їм не звикати, бо думають вони про це щодня, тільки причина дещо інакша. Коли я прийшов, то Бєлов мене трошки порадував, бо Американка передала якісь гроші і ще дехто зкинувся. Щастя, що якісь далекі родичі Троцького купили труну і хрест. Все одно парадом довелось командувати мені. Вінки, квіти, автобус і т. д. Ховали Павла з лікарняної каплиці. Він лежав і хитрувато посміхався. Бабуля плакала, а батьки посварились прямо під час служби Божої над труною. Священик змушений був скоротити свій ритуал до мінімуму і втік.
Пізніше скромний похорон. Я їхав разом з усіма. Батьки Павла сиділи в дикому бодуні над труною в автобусі. Весь час шепотіли про якісь гроші, ґешефти і таке інше. Мати Павла час від часу згадувала, що везе сина на цвинтар і тоді раптом старалась видусити плаксиву гримасу. Фелліні би такого не придумав!!
Пізніше ми повернулись до Львова. Всі плели якісь дурниці, які в таких випадках говорять. «Як він кльово виглядав», «Як живий» і т. д. Я цього слухати не міг і тому запропонував піти у «Нектар». Там ми зісунули столи докупи. Я взяв двадцять кав. Бєлов побіг за кіром. Потім весь Нектар пом'янув Троцького, львівського Гавроша, романтика, бухаря і безмежно добру людину.
Знаєш, Костику, Павло був щасливою людиною. Ми з Тобою «зіскакуємо» для того, щоб працювати і самостверджуватись. А для нього кір був роботою і самовираженням. Якби він не пив, то Ти ніколи про нього не писав би. Ми б його просто не знали.
Мене щось почало заносити, мабуть, тому, що зараз третя ранку. Треба іти спати.
Бувай здоров. Дзвони.
Твій Бампер.
II
— Ти бачила коли-небудь п'яного янгола?
— А ти?
— Одного-єдиного, раз у житті. Він їхав верхи на блакитному єдинорозі, співав у міліцейський мегафон «Несе Галя соду» і сипав у натовп тисячі цукерків, украдених напередодні із фабрики «Світоч». Натовп шалів.
— А єдиноріг?
— А єдиноріг і собі був п'яний. До того, що вже не міг співати.
— Знаєш, — сказала Андріяна, несамовито затягуючись своїм зеленим Marlboro, якого я терпіти не міг за його слабкість, — знаєш, мені подобається наш роман. Але прошу пояснити, чому в ньому стільки пиятик і п'яниць? Багатьох це денервує. Вони кажуть, що тут нема жодної цигарки з маріхуаною, жодної сцени над озером, жодної згадки про існування Інтернету або сексу — і жодного сюжету. Тільки кір і сині від кіру бухарі, поведені на поезії та музиці. Оленка казала…
— Цей роман не для багатьох, скільки можна пояснювати. А твоя Оленка просто дурна, вона не знає, що таке метафора. Навіть цього!
— А ти звідки знаєш, що вона цього не знає? — звелася на лікоть Андріяна, вродлива кобра.
— Річ у тім, що пияцтво і пияки в нашому романі — це лише метафора, — заквапився я. — Так, скажімо, п'яний янгол є метафорою для душі, закинутої в тутешнє життя, яка бреде собі самотньо краєм світу уночі, при Господній при свічі. Проте навіть видимо п'яний янгол вічно залишається янголом, не перетворюючись на демона. Просто йому весело і він робить не те, що всі. У них із демоном субстанції різні, світлова і тіньова, розумієш? Тутешнє життя для янгола — це запій, який рано чи пізно минає. І він повертається Додому, цілий, тверезий, цнотливий, може, кілька п'юрок посивіли та й годі. Ясно?
— Дуже ясно, — сказала ти до вікна, за яким одразу ж западає ще одна рання осінь. — Я не така дурна, як Оленка. Але я не знаю, що таке субстанція.
І знову нічний дощ, осінній дощ стукає у шиби наших принагідних притулків на цій нужденній землі. Ми прокидаємось, підходимо до вікон, одхиляємо портьєри; ми довго вдивляємося у ледь помітні відображення на нічних шибах. Гладеньке холодне скло, на яке накочуються води, що ми хочемо побачити у тобі: себе? своє майбутнє? своє минуле? А чи вічно тривалий теперішній час? Замість відповіді в наших убогих помешканнях пахне цитриною. І ми запалюємо свічку або вмикаємо радіо, добре знаючи, що вже не заснути; іноді одразу таланить натрапити на справжню музику. Тоді ми щільніше закутуємося у коци, заплющуємо очі і слухаємо так уважно, ніби від цього залежить уся наша подальша (або, хтозна, може, попередня) доля. Нам хочеться мати власну долю. Адже тільки тоді варто жити далі і не так страшно помирати. Хоча крадькома кожний, звичайно, підозрює себе в прихованому, ще незвіданому безсмерті. Це так само, припускаємо ми, як однієї ночі хлопчик стає парубком, а дівчинка — дівчиною. Кожен з нас більш-менш туманно пригадує,
