Анна Київська - Режин Дефорж

Ізамбар поблагословив хлопця, подарував йому золоту монету й випровадив його з монастиря.

Олів’є покинув ченців та своїх товаришів без особливого жалю. Три роки в Орлеані були для нього не дуже щасливі; хлопцеві заздрили інші учні, не давали спокою зі своїми залицяннями декотрі вчителі, тому він з головою поринав у навчання або глумився зі своїх наставників, і це йому вибачали тільки завдяки його великим здібностям: він володів усіма музичними інструментами, складав чудові пісні з будь-якої нагоди, добре малював і танцював.

На той час королівський двір розмістився під містом Дре. Олів’є там прийняли так, як приймають графських синів. Генріх довірив його вчителеві військової справи Росселену, який навчав зброєносців. Дуже швидко Олів’є перевершив найкращих з них у майстерності орудувати кийком і мечем. Ці його нові здібності забезпечили йому пошану з боку підлітків, які спершу гадали, що легко візьмуть його собі під п’яту; може, він і мав вигляд незайманої дівчини, проте бився з хоробрістю рицаря!

Олів’є без огиди дозволив королю пестити себе, але втіхи від того не мав. Попри свій вік Генріх був ще гарний, умів виявити ніжність, лагідність та великодушність. До того ж… це був король! Якийсь час Олів’є побоювався, що після одруження король охолоне в своїх почуттях до нього. Та сталося навпаки. Кожна ніч, проведена Генріхом у Анни, робила його як ніколи послужливим. Одначе трапилося й таке, про що Олів’є доти й подумати не міг: він сам закохався в молоду жінку, яка, зі свого боку, теж захопилася цим незвичайним музикою, що так добре вмів її розважати. І він дедалі більше часу проводив у товаристві жінок та королеви, навчаючись від неї пісень мовою її країни і, в свою чергу, навчаючи її французьких наспівів. Провансальська говірка, витіснена після смерті королеви Констанс, знову набула широкого вжитку, і придворні вже не розуміли слів тих наспівів; це не сподобалося Генріхові, і він заборонив їх, зажадавши, щоб усі співали тільки французькою мовою або латиною. Але ні Анна, ні Олів’є цієї заборони не дотримувалися.

Король став таким ревнивим, що королева, бажаючи бути доброю дружиною, більше не допускала до себе трубадура. Після народження Філіппа він уже не з’являвся в неї. Однак Олів’є передав їй довгого вірша, в якому оспівував її вроду, вітав жінку й матір та оплакував вигнання, на яке вона його прирекла. Анна подякувала хлопцеві, передавши йому шмат дамаської тканини.

Підліток під зливою покинув замок. Опинившись за його мурами, він спустився на берег Сени, де хлопці та дівчата водили хоровод, підставляючи обличчя дощовим краплинам. Їхні босі ноги ковзали на траві, і вони падали, ноги й руки в них сплітались, і здавалося, ніби то відбувалось парування зовсім юних хлопців і дівчат, осяяне блискавками й супроводжуване гуркотом грому. Роздягтись, Олів’є кинувся вперед: таке еротичне шаленство не могло не передатись і йому.

Знесилившись, погамувавши свої почуття, Олів’є поповз у багнюці до Сени й пірнув у річку. Вода була тепла. Він ліг горілиць і поплив за тихою течією, із задоволенням зустрічаючи важкі краплі дощу, що розбивались об його обличчя, кололи в повіки, наче тисячі голок, або, солодкі, мов мед, стікали в розтулений рот. У нього було таке відчуття, ніби набесна вода очищає його від усіх гріхів, повертає йому дитячу цнотливість. У його розслабленій уяві повільно пропливали картини щастя: пестощі матері, коли він приносив їй здобич із своїх перших полювань, гордість батька, коли він переміг на перегонах графа Провансальського, ігри та бійки з рідними та двоюрідними братами… Йому не було ще й восьми років, коли все це скінчилося разом із смертю батька й матері та старших братів, яким за кілька днів укоротила віку гангрена. Відтоді Олів’є мусив боротися — завжди й повсякчас боротися за життя. Щоб розвіяти погані спогади, він пірнув і довго плив під водою. Зрештою вийшов голий на берег острова Сіте.

Там стояв, прихилившись до дерева, високий, кремезний чоловік із поголеною маківкою, довгими вусами та схожим на старанно зорану землю обличчям. Він пильно дивився на Олів’є.

— Чому ти так дивишся на мене?

Чоловік нічого не відповів, але й далі не спускав з нього очей. Олів’є здалося, ніби він десь його вже бачив, ще й подумав тоді, що ніколи такого обличчя не забуде. Якби не ці потворні рубці й суцільна лисина, незнайомець напевне був би гарний.

— Чого тобі від мене треба? Тебе бентежить моє голе тіло?.. Я залишив свій одяг на тому березі біля дівчат. А може, я припав тобі до вподоби?.. Ні? Тоді я тебе не розумію. Як тебе звати?.. Не хочеш відповісти? Що ж, ти мені набрид, пропусти мене!

Чоловік ступив крок уперед, поклав руку на руків’я меча.

— Боягузе! Ти хочеш убити мене неозброєного?

Незнайомець заперечливо похитав головою і, розстебнувши свою накидку, простяг її хлопцеві. Олів’є якусь мить повагався, тоді взяв накидку й загорнувся в неї.

— Дякую. Але я хотів би зрозуміти, чого ти від мене домагаєшся?.. Хочеш, щоб я пішов з тобою?.. Що ж, чом би й ні?

Під дощем і громом, що шаленіли тепер ще дужче, обидва побігли до корчми. Вона була переповнена людьми, і вони насилу пробилися в неї. Тут Рубцюватого, мабуть, знали, бо опасиста подавальниця — такі жінки подобалися Олів’є — кивнула їм головою, щоб вони підійшли до неї. Незважаючи на протести та лайку всього того люду, обидва проштовхалися далі й опинилися в закуті, куди насилу проникало світло від прикріплених до стін смолоскипів.

— Сідайте, пане, ось тут, зараз я принесу вам нашого найкращого вина.

— Бачу, ти, друже, тут своя людина, а та повія просто вмліває від тебе. Може, тепер, коли ми дісталися сюди, куди ти так прагнув прийти, ти розкажеш мені, чого від мене хочеш?

Подавальниця принесла олов’яні кухлі та глечика, на крисах якого вилискували краплі.

— Дякую, Жізель.

— Пийте, пане Рубцюватий, вино свіже, я сама наточила його з бочки, — сказала Жізель, наливаючи.

Вона зачекала, поки Рубцюватий випив, прицмокнувши язиком з виглядом знавця, а тоді налила й музиці. Олів’є теж покуштував вина.

— Гм, вона з мене не поглузувала, пане Рубцюватий? Тебе звати саме так?

— Еге ж, — відповів той хрипким голосом. — Мене звати саме так.

— А мене — Олів’є.

— Я знаю.

— Гаразд. А хто ж ти такий? Я хотів би знати, з ким п’ю.

— Я служу в його високості Гослена Шонійського.

— Тепер я