Анна Київська - Режин Дефорж
— Ваша величносте, ви про щось розмірковуєте… Я вас поцілую, якщо ви скажете мені, чого у вас такий насуплений вигляд.
— Любий Олів’є, я думаю про королеву.
— Тоді звідки цей смуток на вашому обличчі? Королева Анна гарна і добра жінка.
— Замовкни, ти не тямиш, про що говориш. Ти не повинен її захищати, хоч вона й любить співати з тобою.
— Любий королю, ви несправедливий до неї. Хіба вона не народила вам сина? Гадаю, ви ревнуєте королеву, бо всі її люблять, навіть я.
— Йолоп ти! Як можна любити жінку, завжди таку балакучу, кокетливу, лиху й безсоромну! А оте її бридке тіло з отакенними цицьками, ота її вогка й смердюча щілина, ота кров!.. Тьху! Все те викликає в мене огиду. Як тільки згадаю про це, мені хочеться блювати. А ось у хлопця тіло гладеньке й туге, груди пласкі, сідниці кругленькі й вузькі. Мій тендітний член, коли його погладить любчик, стає твердий, як мармур. Ах, уся краса в чоловікові!
— Я не поділяю вашої думки. Як і ви, я люблю чоловічу красу, і мені подобається гладити чоловіче тіло. Але мені до душі й жіноча краса, її гнучкі руки, ноги, ніжний живіт. Пригадуєте, яка гарна королева: ви самі мені призналися, що дістали велику втіху, коли взяли її.
— Я мусив це робити, але скільки я настраждався! Щоб підбадьорити себе, я думав про тебе. Я заплющував очі й уявив собі, що тримаю в обіймах тебе.
— Ми з вами різні люди. В мене очі полізли б на лоба, коли б я побачив, як красуня Анна звивається піді мною.
— Добирай слова! Хіба ти забув, що говориш про королеву?
Олів’є Арльський, що невимушено лежав на подушках, умить схопився на ноги, поклав руку на серце і, вклонившись, з іронією промовив:
— Даруйте мені, ваша величносте, я забув, що розмовляю з королем, а не зі своїм коханцем.
— Цього разу я тобі прощаю, якщо ти пообіцяєш більше не упадати коло незайманих дівчаток з жіночих покоїв.
— Ваша величносте, я охоче обіцяю вам це, бо анітрохи не люблю незайманих дівчаток. Мені більше до вподоби породисті жінки з пишними задами й великими животами та грудьми…
Генріх урвав його, пожбуривши в нього клапоть оксамиту. Юний трубадур, сміючись, повернув той клапоть йому назад. Після грайливої сутички вони опинилися на подушках, де віддалися палким любощам…
Заспаний король лежав напівголий біля Олів’є й дивився у вузьке вікно на загрозливі хмари, що обіцяли грозу. Вже багато днів над Парижем стояла важка задуха, яка майже не спадала й уночі. Вода в Сені дуже нагрілась і майже не давала полегкості парижанам усіх прошарків, які купалися в ній, сподіваючись бодай трохи освіжитись. Пригнічені люди насилу тягали ноги; багаті збадьорювали себе кухлем монмартрського або аржантейського вина, решта — іншим поганеньким питвом. Пили багато, сподіваючись погамувати спрагу, а сп’янівши, сварилися й влаштовували бійки. Щодня охоронці підбирали зо два десятки трупів; щодня ченці з монастиря Отель-Дьє лікували нових поранених; щодня кат когось вішав. У місті панувала нестерпна атмосфера, і її ще дужче згущувало бемкання дзвонів на церквах, що своїми шпилями впиралися в сірувате небо. Здалеку долинав грім. Ще тільки минув полудень, а надворі було темно, наче взимку. Кімнату осяяла сліпуча блискавка, і король побачив поруч себе біле тіло Олів’є. Він простяг руку й погладив трубадурові потилицю, на якій тремтіло злипле від поту чорне волосся. Цієї миті вдарив оглушливий грім, і обидва аж підстрибнули. Генріх перехрестився й пробурмотів молитву. Олів’є підвівся, протираючи очі.
— Мабуть, Бог не дуже нами задоволений. Можна подумати, що він гнівається на нас.
— Замовкни, не гніви Бога! Ми бідолашні грішники, нас охороняє Свята матір Божа. Одягнися, твоя нагота — образа…
— А королівська?
— О!..
Генріх незграбно поправив на собі одяг, і це розсмішило Олів’є.
— Іди геть звідси… Облиш мене… Я хочу попросити прощення в Бога.
Уклякши навколішки і обхопивши руками голову, король Франції заходився молити Бога ще раз відпустити йому содомський гріх.
Розділ сімнадцятий
ОЛІВ’Є АРЛЬСЬКИЙ
Не відповідаючи на оклики слуг, що, попри заборону церкви, грали в кості, Олів’є розгонистою ходою попростував на подвір’я замку. Він задихався. Йому хотілося вхопити свіжого повітря. З дня на день йому ставало дедалі важче терпіти пристрасть короля.
Олів’є був найменшою дитиною в колись багатій і шляхетній родині. Десятирічним хлопчиком його привіз один менестрель до орлеанського архієпископа Ізамбара, який збирав довкола себе півчих. Його ясний дитячий голос і гарне обличчя полонили прелата й учителя музики. Отримавши за Олів’є чималу винагороду, менестрель залишив хлопця в ченців, і ті навчали його, крім музики, співати й читати, а також деяких забав, про які вони не радили йому зізнаватися на сповідях. Одного разу під час відправи в Орлеанському соборі цей чистий, ніжний голос, що зачаровував паству, почув король. Генріх попросив привести до нього юного співака. І ось чорняві кучерики, по-весняному зелені очі, червоні губи, з-поміж яких визирали чудові зуби, маленькі ноги й руки справили на короля таке враження, що він навіть не знайшов слів привітати юного співака й стрімголов вибіг із собору. Хлопець подумав, що він не сподобався королю. Але через день учитель музики звелів Олів’є зібрати свій клуночок і відвів його до архієпископа.
— Сину мій, тебе помітив король. Це дуже велика честь для тебе й велика прикрість для мене. Сподіваюся, ти з гідністю покажеш усі ті знання, що їх дістав тут, завжди будеш вірний своєму володареві й виконуватимеш
