Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

Але щойно Симеона визнали за царевича, як з того телячого кунтушика почала вилущуватись інша подоба.

Кошовому вже давно не болів цей парубок, просто лишився Симеонів замір, яким хотів покористатися для коша. Десь трішки — трішки ворушився до нього жаль як до людини — скаліченої, невдатної, але й злої.

Симеон ще раз подивився кошовому в очі й дещо упокорився. У Сіркових очах прочитувалася непохитна воля. Вона висвічувалася в них не часто, але коли в зіницях спалахували синюваті іскри, погасити їх не вдавалося нікому.

Симеон дихав важко, на губах — піна.

— Чому мене не пускають до послів? — закричав Симеон, і лице його перекривилося у гніві, і то був гнів не простої людини, а людини владної, зарозумілої і пихатої. Симеон вельми довго носив цареву печатку й прийняв стільки поклонів, що вже й сам майже вірив, що він — царевич; все переплуталося в ньому: нахабство, страх, надія на щось велике, в що вірив і не вірив, нудьга і туга й нарешті жадання помсти за оце марудне чекання, а кому — й сам не знав.

Сірко неквапливо зняв шапку, низько, як те й велів закон, вклонився царевичу — од того аж закололо в печінках, — помахом руки наказав вийти двом козакам, що стояли при одвірку. Так само повагом сів у фотель по той бік столу.

— Поклади ножа… а то поріжешся, — мовив. — Буде вава.

Симеон скажено крутнув чорними зіницями очей.

— І не витріщайся… Ну, заріжеш мене, а далі що? Хто за тебе заступиться? Хто тобі краму на штани дасть?

Симеон неохоче поклав на лаву ножа.

— А тому, Симеоне, не пускаємо, що нерозумний ти єси, — казав далі, зітхнувши. — Та посли розлузають тебе, як плюсклого горіха. Я сам, прости Господи, плутаюсь у твоїх повістях, а посли впіймають за хвіст на третьому слові. Ось послухай, які висвідчення привезли вони…

Сірко стелив мову неквапливо й важко, і під вагою його слів Симеонові плечі опускалися нижче й нижче, кулаки розтискалися, і царевич похилився до стіни. Тільки кошовий і мав над ним владу, тільки він і вмів погамувати його гнів. Але по хвилі оскаженів знову, куснув кулак, очі його стали як дві жарини:

— Про що дізнаються, отамане? Я царевич… Ось напишу батюшці листа, й він сам пришле по мене…

Царевич почервонів — але вже не з гніву. Сталося так, що він мовби порушив мовчазно злагоджену гру. Симеон знав, що Сірко давно про все здогадався, але обоє вдавали, буцім кошовий нічого не знає й приймає його за царевича зі щирою вірою. Так було на людях; залишившись наодинці, вони цієї гри не продовжували, хоч і не зачіпали в розмовах Симеонового минулого. Сіркові те було неважко — розколупати Симеона до найменшого зернятка душі, іноді й кортіло розпитати в парубка про його минуле, про всі злигодні, одначе не дозволяв собі того. Тоді б вони стали маленькими змовниками, мовби крадіями, він би споганив свій великий замисел і споганив власну душу. Симеон був для нього мовби значком, прапором, і не більше. Донині він навіть не дозволяв собі подивитися в його очі значуще, промовисто — мовляв, знаю, хто ти є; те знання тримали обоє в найглибшій глибині і не випускали нагору. Тепер Симеон порушував німу умову гри, але Сірко тільки рукою махнув:

— Вже прислав. З путами. А листа цареві напиши, ми одішлемо його не з московськими, а з нашими послами.

Царевич ще якийсь час кипів панічно, шаленів, але все його шаленство розбивалося об суворий отаманів спокій, як весняні хвилі об морений корч. Врешті безсило опустився на фотель і тільки сопів та шкиргав зубами. І блимав очима, але вже не як вовк, а як маленький загнаний звірик. Зненацька Сіркові стислося з жалю серце, й він подумав, що нічого доброго попереду в цього хлопця немає. Сам завдає себе у неволю свого заміру, своєї хворобливої думки, й нічого, зрештою, з того не вийде, нічого для себе не здобуде; чимало ж бо отаких самозваних царів та царків уже скінчили своє життя на пласі. Й що його підбурило на те: чиясь намова, чиясь гаряча віра, власні хворобливі марення? Жив би простим козаком, може, зазнав би щастя. Одначе якщо вклюнулася в серце отака мрія — щасливим не будеш. Звів на царевича — бранця очі й сказав:

— А може, тікай звідси, Симеоне. Посли поїдуть — і втікай. Кудись на лимани або на правий берег.

Симеон зблід чи то од гніву, чи то од страху.

— Хочеш позбутися мене, отамане!

— Шкодую тебе.

— Не шкодуй: мені Бог показав мою путь.

— Все одно подумай. Помолися. Порадься з Ним і з собою також.

— Я вже радився, — і зблиснув очима.

— Ну, тоді…— Сірко підвівся. — Поводься хоч, як належить царевичу.

Він розумів, що Симеон втомився від довгого ждання, невизначеності, але розраяти парубка не було чим. Та й не хотів. Нащо вселяти зайву надію, коли сам не знає, чим усе скінчиться.

Покликав козаків і вийшов з келії. В обличчя дихнуло свіжістю. І все — ясний день, білі хмари, що насували зі сходу, поодинокі холодні сніжинки ніби висвітлили щось у душі, одділили од чогось в’язкого та клейкого чисту і правдиву думку. Ніколи раніше не крутійствував, не ходив кривими вуличками; либонь, уперше пірнув у колючі нетрі дипломатій та підмов, якими оступали його все життя. Коли б то ці дипломатії принесли користь.

І враз щось чорне змигнуло перед очима, стиснулося серце, й він застогнав крізь нерозтулені губи. Таке з ним бувало. Напливе часом — й чорніє день, — та мисль накликала біль, а може, навпаки, може, вони в парі, як воли в одному ярмі, бо інколи таке траплялося і серед ночі. І так йому стало тужно, аж не хотілося жити. Трохи постояв — одпустило. А думки вже плинули старим річищем.

Не принесуть йому користі дипломатії. Не визнають Симеона ні Ханенко, ні Самойлович, кожному з них булава дорожча за муки народу. Не прийдуть на поміч і донці. Але й відступати нікуди. Треба взяти оцим прибіглецем Симеоном, що тільки можна. Принаймні примусити, щоб вислухали в царевих палатах запорозьких послів. Вислухали з увагою.

Десь далеко, не досяжні окові, закричали дикі гуси, що летіли з — за моря на рідну Україну. Зима огризалась відзимками: всі долини та луки залито водою, на вербах і лозах котики, як довгі заморські сережки, та раптом з неба завихрять