Яса. Том 1 - Юрій Михайлович Мушкетик

Сказав так, що Черняченко втямив: зачіпати розмовами Міюського — небезпечно. Але показати того не хотів, почав напирати на інше:

— Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогодні ж ординувати самозванця в Батурин у сириці.

— Ми військо вольне, до нас хто хоче приходить і відходить по власній волі… І такої прояви ще ніколи не було, щоб ми кого видавали, — сказав Яковлєв. — Тим паче царевичів… Вони не з неба падають і в болоті не ростуть.

— Він такий царевич, як я філозоп, — гнівно насурмив брови Черняченко. — Він злодій і самозванець.

— Який ти філозоп, ми бачимо, — сказав Сірко, і запорожці засміялися. — Через те й упізнати справжнього царевича не можеш. Тобі накажуть — і свою морду в люстерку не впізнаєш. Скажуть, що це те місце, яким на лаву сідають, — і ти погодишся.

Голосно дзижчала в кімнаті бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетіла?.. Сірко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вікно прочинилося, й бджола полетіла геть. У вікно війнуло вільгістю, річковою сирістю. Отаман причинив вікно.

Обмислював поведенцію послів, намагався поглянути в їхні повноваження — глибоко переживав. Він не стримався на самому початку перетрактацій і не збирався стримуватись, хоч знав, що потім усі його слова там, у гетьманській столиці і в Москві, пересіватимуть крізь густі сита. Далі промовляли Ніс, Брекало, Кваша. Запорожці казали, що Симеон присягав на хресті та Євангелії й розповідав, як його, пораненого, вивезли під рогожею з Москви, як він ховався, обіцяв незабаром сам приїхати до Москви, і його там одразу впізнають цариця та матуся Марія, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зі світу. Ось і зараз вони намовили царя — батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далі козаки виказали все, що накипіло на бояр та воєвод, і банітували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмілювався казати щось січовикам наперекір лише Черняченко, обзивав їх гультіпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч і хололо зі страху в животі, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Відав — все те впаде у вуха гетьмана — благодійника. Йому ж самому весь час щось нашіптував на вухо гетьманський посольський підпомічник Оська Заволока. Був то маленький, лисенький чоловічок, ляканий з усіх кутків. Спізнав в’язниці варшавську, чернігівську, очаківську, звідусюди його викупляли, скрізь потроху брав мудрості й лишав волі, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить і ось — ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав страх іншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.

Сірко мовчав, і та його мовчанка все глибше виповнювалась гнівом проти Черняченка. Запекло в грудях, під серцем заклекотіла злоба. В неї влилося все — давні підступи гетьмана, Сибір, теперішні його викрутні; кошовий боявся, що не стримається, і одвернувся до вікна. В калюжі під корчмою купалися горобці, відстовбурчували пір’я, наскакували один на одного, войовниче цвірінькали. Чудернацька гороб’яча купіль, хоч і не проковзнула мимо очей, не зм’якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у драній свиті, соболиний ковнір личить йому як корові сідло, а вже хоче ступати по — панськи. І що то за диво: вчора виліз із свити, а сьогодні хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступає, псяюха, в гетьманові сліди. То — достеменно вовча тічка, слід лишають один. Громадить багатство гетьман, і вони козирують на нього, напихають бебехами власні скрині. Й що то за лихо: ще ж недавно світив попович драними ліктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар із свого широкого халамидного рукава щедро роздає гетьманові та старшинам села й містечка, і вже в Самойловича тієї землі й тих сіл, як у лихої пам’яті Вишневецького. Руки самі стискалися в кулаки. Черняченко краєм ока стежив за ним.

— Я бачу, оний царевич гетьманові у більший клопіт, ніж рідний нарід, — врешті сказав кошовий. — На наші реляції про басурманів не одписав жодного слова, а по царевича пригнав півсотні гінців. Табун коней заїздили, — докинув і розтис кулак.

— Од таких царевичів постають розор і смута, — зблиснув очима Черняченко. — Немає спокою в нашім краї. Нижчий підняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Україні зброднів… І всім їм кіш пристановисько дає.

Сірко підвівся. По його тугій смаглявій щоці ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мідній застібці кунтуша. В розсіченому глибокою зморшкою міжбрів’ї залягла глуха тінь. Отаман пішов уподовж світлиці. Ходив туди й назад — високий, стрункий, рвійний. Коли перетинав сніп променів, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ході, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, її вловлювали всі й мимоволі стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився різко, на півкроці. Суворий кібцюватий профіль чітко окреслився проти вікна. Кресонуло в душі, аж гарячі іскри сипонули на серце — вже не міг стриматися, не міг зупинитися, хоч десь там, у гарячій глибині, якась холодна скалка застерігала, нагадувала, що він страшенно шкодить собі. Але в серці зібралося стільки гніву, гарячої злості, сивої гіркоти, стільки кривд, образ (ще ж він і ні з ким із них не говорив про Сибір — про бузувірське ув’язнення, оглумлення, неправдиві дізнання, ще ж так перед ним ніхто й не пробачився), що вони самі рвалися з грудей. Розумів: оцей байбак, оцей равлик — велике гетьманове вухо, й кидав туди слова, як брили кам’яні.

— Гетьмани зродили в отчому краю смуту, а не хто інший. Проливають християнську кров за уряди, за маєтності, за млини, а Крим при такій лихій годині нас дотирає. Чи думає гетьман, яка хмара нависла над краєм? Ми вже втомилися ординовати йому ті листи, аби дав яку запомогу проти татар. Він на те наказав не допускати на Січ обози з провіантом і військовим риштунком. Сердюки на Микитинім Розі б’ють гострокіл і башту зводять.

— Чати, — схопився Черняченко, — поставлені, аби не пускати на Січ волоцюг, своєвольців, що втікають од чепіг та ціпа. І ще башта на Микитинім Розі — щоб не допускати татар до