Камінна оргія, Євгенія Анатоліївна Кононенко

— Скрабу для сідниць чомусь нема, — зітхнула вона.

У вітальні вже було накрито стіл. Роман вимкнув світло, лише горіли свічки. Переморгувалися келихи й горлечко пляшки, поряд з якими стояли якісь страви. Тільки-но Марина впала в крісло біля столика, як Роман відкоркував шампанське і хвацько розлив так, що жодна крапля піни не потрапила на стіл.

— У нас сьогодні типу як весілля.

— Яке ще весілля? — втомлено спитала Марина.

— Як мені пояснив офіціант, цей номер люкс резервується для шлюбних ночей. Шампанське й торт включені в ціну номера. Він хотів потихеньку забрати торт, але я наказав лишити, якщо готель частує, то хай не жметься, — Роман вказав на триповерховий тортик на одноногому столику поряд зі столом, за яким вони сиділи. Підвівся, всунув пальця в крем і облизав.

— Клас! Ми заберемо його з собою.

Марина спробувала зробити те саме, але не змогла підвестися зі свого крісла, настільки була знесилена, плюс хміль від щойно випитого келиха. Тоді Роман ще раз встромив пальці в торт і простяг їй:

— Не бійся, я мив руки.

Крем справді виявився неймовірно смачним. Лише невідомо, як його можна буде довезти, не перетворивши на суцільне місиво.

Роман знову розлив шампанське.

— А свічки я замовив на твій смак. Тобі ж, здається, подобається такий антураж.

Скільки разів вона накривала такий стіл для нього у вітальні Вілли Павлина, і Роман неохоче сідав за ту вечерю при свічках, і вона сама розливала вино, якого він і не пив, приносив з кухні пляшку пива і склянку з-під недопалків, а їй в її келиху те дороге вино так гірко гірчило. А наступного дня вона ним поїла Лину чи Ніну, чи їх обох, і вони гмикали: добре ви тут живете на віллі Павлина!

А зараз тут, в цьому химерному номері «Гірських вершин», вони з Романом п’ють разом шампанське маленькими ковточками й заїдають канапками у формі сердечок на шпажках. Їм спокійно й затишно. Ніби сиділи так багато разів.

— Добре сидиш, дорога дружинонько?

Марина питально глянула на нього.

— Ну то відкрию тобі останню таємницю.

— А є іще таємниці? Вже, здається, стільки всього було сказано там, у печері.

— Ще одна лишилася. Маєш сили сприйняти ще одну? Чи відкладемо?

— До наступного каменепаду?

— Хоча каменепади і можуть бути корисними, але, погодься, це травматична подія...

— Після якої можна взагалі не вижити.

— Та й ми так і не застрахувалися... Від снігопаду, до речі, ми також застраховані не були...

— Від снігопаду? А чого це ти раптом в червні про снігопад?

— Саме снігопад я й хочу зараз згадати.

...Засипана снігом земля

як незаймані простирадла весілля,

на які лягла темна ніч

й натрусила з неба зірок

— Тобі відомі ці вірші, Романе? Здається, авторка їх не друкувала.

— Авторка клала чорний зошит на видноті. Очевидно, для адресата своїх поезій. Він почав його гортати, бо то був старий зошит із цератовою обкладинкою, із тих, в яких його батько писав свої журнали лабораторних спостережень. Побачив, що там не те, але почав читати. Інші вірші не зачепили. Але цей запам’ятався.

— То що було не так на незайманих простирадлах того снігопаду? Це справді нерозгадана таємниця для мене. А для тебе?

— Там планувалося зовсім інше, Марино. Не перша ніч хлопця й дівчини. Коли я прочитав той вірш кілька років тому, вирішив нарешті розкрити авторці очі. Але так і не наважився. Певне, не хотів істерики. Адже в ту ніч, коли загинули мої друзі Симон, Купріян, Софія і Карина, хоча Карину я бачив тоді вперше і востаннє... До речі, коли я потрапив в аварію, мені примарилась саме Карина на пасажирському місці в машині, яка об’їздила мене. Дуже чітко побачив її. Загадкова дівчина, я так і не довідався, хто вона. І Симона вже не розпитаєш.

— А її тіло напевне знайшли?

— Ніби знайшли. Але її не ховали з нашими. Ті три домовини я дуже добре пам’ятаю.

— Ти розповідав. То, може, вона вижила тоді?

— Може. Але я не про Карину. А в ту ніч в Домі Круків, який стояв на місці цього готелю, планувалася оргія.

— Оргія?

— Так, оргія. Коли учасники колективного... еротичного ритуалу... ну як його висловитися, щоб було зрозуміло... Коли всі разом. Не хочу вживати босяцьке слово «груповуха». В нас завжди була рівна кількість дівчат і хлопців. І в нас таке вже бувало раніше. Кілька разів. В тому самому закинутому будинку під горою.

— А яка роль в тій оргії відводилась мені? — Марина вмить забула втому каменепаду й ніби повернулася на дванадцять років у минуле в закинутий будинок і капличку Симона, під ту лавину, яка вбила друзів Романа, але так несподівано поєднала її з Романом.

— Тобі відводилася почесна роль учасниці, а кого ж іще? Попереднього разу у нас була дівчина, подружка Софії, та вона нікого не заводила. А вона до нас все клеїлась, просилась, очевидно, не мала іншого шансу мати секс. Ми її більше не хотіли.

— А мене хотіли?

— Хотіли спробувати. Превентивно ти сподобалась. І Купріяну, і мені.

— Ну, спасибі тобі, Романе.

Роман знову розлив шампанське:

— Твоє здоров’я!

Вони знову замовкли, довго в мовчанні насолоджуючись комфортом, шампанським і мерехтінням свічок.

— Я тепер вже намагаюся собі уявити, що було б, якби не зійшла та лавина, і ніяк не можу, — першою порушила тишу Марина.

— Ти лише зараз це подумала, а я про це думаю дванадцять років.

— Якби все сталося так, як планували ви, це вбило б мене. І вмерла б я, а не твої друзі. Ви не попереджали...

— Ти хочеш сказати, що не поїхала б з нами, якщо би ми попередили? Ти тоді погоджувалася на будь-які мої умови. І на те погодилася б, — Роман вимовив це так впевнено, що в Марині знову заболів біль усіх тих часів.

— Я погоджувалася, бо боялася втратити тебе! — в голосі Марини заголосили істеричні інтонації, здавалося б, остаточно віджиті.

— А втрачала себе. Ти б не вмерла. В якій формі ти бачиш свою ймовірну смерть? Інфаркт? Інсульт? Самогубство? — іронічно посміхнувся Роман. —