Українська мала проза XX століття - Олександр Петрович Довженко
***
У хаті стало поночіше: то скло на лампі закуріло. Солома у грубі погасла, і жар укрився тремтливим попільцем.
Мати ніжно куйовдить мою чуприну, і рука у них легка, як пташине крило.
— Не треба, сину, думати про це. Не треба. Я й так все життя каратиму себе, хоч і небагато вже осталося жити…
Вона втирає шкарубким пальцем мої очі.
1963 р.
Зав’язь
— Куди це ти, парубче, наджигурився? — питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на голові прислинив, — може, я на збори піду?
У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки повикидала, в землю проситься.
Пора мені вирушати.
Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що хворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі — страх! І я знаю чого.
Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони — басом, а я — альтом:
Звізда гряде чудно
З восток на полудно,
Над вертепом сіяє,
Христа-царя являє…
А тепер — минулося. Тепер я… самі ж, бач, кажуть: парубок…
Іду до дверей, а вони:
— Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться.
— Діду, перестаньте, — прошу.
— …бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
— Просто в неї міцний характер, — кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.
— Еге ж, — бубонять, — і тюрма міцна, та чорт їй рад…
Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.
Надворі пахне молодим осокорячим листям, а з грядок тягне теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а там падають у річку.
По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить червона заграва: то присяде до самої землі — і тоді на кутку стає поночі й глухо, то знову шугає вгору аж до Волосожару, шпаруючи окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою — видно, трактористи стару солому палять.
Іду садом на край кутка, до провалля, і вже здалеку бачу маленьку білу постать на обніжку. То — Соня. Жде… Мені здається, що я ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу — не стає…
— Соню, — белькочу шепеляво й противно, — це ти?
— Ні, це не я, — озивається вона і потихеньку сміється. — Це — мара…
Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими пругкими грудьми.
— Ходім я тобі сніг покажу, — туркоче на вухо. — Там, у проваллі.
Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У проваллі справді пахне талиною, — як ото кора з трухлої вільхи, а під ногами щось гуде і рипить.
— Бач: крига, — каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє підборіддя гарячими губами. — А що, а ти не вірив…
У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки, що мені стає добре видно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, як мотузяні. А голова хилиться, хилиться…
«А що, — думаю, — як я її поцілую, а вона мене — в пику? Буває ж так. Он і в кіно показують…» — і шия перестає гнутися, дубіє.
А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що… Ні. Нехай краще другим разом.
Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж доки вона не озивається:
— Миколко, давай я буду падати, а ти мене держи. Ану, чи вдержиш?
— Ого, коли б ні! — вигукую, хапаючи її за тоненький поперек, але раптом підсковзуюся і з переляком і огидою до себе відчуваю, що зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і ошпарює мене злим поглядом.
— Пусти! Силач…
— Підсковзнувся, — мимрю, — хіба ж я винен, що тут слизько?
Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима з’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці, оскиряються… Може, вони ото й правду казали, що — кислички…
Згадка про діда робить і мене сміливішим.
— Ну, — кажу, — раз так, то що ж…
Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ногами в кручу, деруся на гору.
— Миколко, а я? — жалібно шепоче Соня.
І від того шепоту у мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
— Навіщо ж ти… аж за вухо, дурненький… — видихає Соня і сміється якось покірно й лагідно. — Ходім уже, бо тут холодно.
Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене — як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там біліє сніг.
— От чудно, — каже Соня, зітхаючи, — кругом садки цвітуть, а там — сніг…
— Туди сонце не достає, — пояснюю. — Та ще й землею був прикиданий. Тепер він розтане.
Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить, горнеться до плеча і дихає мені за комір.
— Ти не змерз? — питає.
Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а
