Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

Зайшов навмання у перші-ліпші двері.

— Чого вам треба? — спитала мене якась жінка.

— Мені треба перевірити електропроводку. Тут усе справне? — спитав хтось біля мене, але цей «хтось» був я сам.

— Світло горить. Але ладу тут ніколи не було.

Тільки тепер я помітив, що жінка в білому халаті.

— Це госпіталь? — запитав я.

— Барак для хворих. Вас просили зайти сюди?

— Наша фірма прислала мене сюди з містечка. Щоб перевірити проводку.

— Перевіряйте, коли хочете, — сказала жінка.

Зайшов якийсь чоловік у формі.

— Що тут таке?

Жінка в білому халаті пояснила йому. Я поглянув на чоловіка, і мені видалося, ніби я раніше десь бачив його.

— Електрика? — спитав він. — Ліки і вітаміни для нас, їй-бо, важливіші!..

Він жбурнув свій ковпак на стіл і вийшов.

— Тут усе в порядку, — звернувся я до жінки у білому. — Хто

це був?

— Лікар. Хто ж іще? Інші ні про що не турбуються.

— Багато у вас хворих?

— Досить.

— А вмирають?

Вона глянула на мене.

— А навіщо вам це знати?

— Та так просто, — відповів я. — Чому тут усі такі недовірливі?

— Та так просто, — повторила жінка мої слова. — Просто з примхи. Вам, людині, яка має батьківщину і паспорт, цього не збагнути… Ні, вже протягом місяця ніхто не вмер. А до того вмирали. І чимало.

Місяць тому я одержав листа від Гелен. Значить, вона мусить бути жива.

— Дякую, — вимовив я.

— За що тут дякувати? — запитала з гіркотою жінка. — Дякуйте Богові, що від батьків успадкували вітчизну, яку можете любити, хоч вона й нещасна, а будучи нещасною, ув’язнює ще нещасніших і держить їх напоготові для хижих звірів, щоб ті їх повбивали, хоч саме ті звірі занапастили і ваш край. А тепер займайтеся собі світлом, — додала вона. — Краще було б, якби у деякі голови та побільше світла!

— Тут уже була німецька комісія? — швидко запитав я.

— Навіщо вам це знати?

— Я чув, що на неї чекають.

— А вам приємно було б про це дізнатись?

— Ні. Мені треба декого попередити.

— Кого? — раптом випроставшись, запитала жінка.

— Гелен Бауман, — відповів я.

Жінка зиркнула на мене, а тоді спитала:

— Попередити про що?

— Ви її знаєте?

— А вам це навіщо?

І знову виросла ота стіна недовіри, яку я збагнув лише потім.

— Я її чоловік, — сказав я у відповідь.

— Ви можете це довести?

— Ні. У нас із нею різні документи. Але, може, вам вистачить, коли я скажу, що я — не француз.

Я вийняв паспорт покійного Шварца.

— Нацистський паспорт, — сказала жінка. — Так я собі і думала. Для чого вся ця комедія?

Мені урвався терпець.

— Щоб побачитися з дружиною! Вона тут! Вона сама написала мені про це!

— А той лист у вас?

— Ні, я його знищив, коли довелося тікати. Але навіщо вся ця гра в таємниці?

— Я б теж хотіла це знати, — відповіла жінка. — Саме од вас.

Повернувся лікар.

— Ви тут потрібні? — спитав він у жінки.

— Ні.

— То ходімо зі мною. А ви скінчили свою роботу? — звернувся він до мене.

— ш е ні. Завтра знову зайду.

Я повернувся до їдальні. Рудоволоса жінка стояла біля столу і продавала двом іншим жінкам білизну. Я трохи почекав, але знову відчув, що моє щастя може зрадити мене; треба було йти, якщо я хотів вибратись із табору. Вартових змінять, а новим доведеться все пояснювати ще раз. Гелен я ніде не побачив. Рудоволоса уникала мого погляду. Вона навмисне затягувала розмову з тими жінками, Підійшло ще кілька жінок, потім мимо вікна пройшов офіцер. Я вийшов з їдальні.

Біля брами ще стояли ті самі вартові. Вони впізнали мене і пропустили. Я пішов, відчуваючи те саме, що у Ле-Верне: от-от вони наздоженуть мене і схоплять. Я обливався потом.

На гору виїжджала стара вантажна машина. Мені не було куди звернути, і я, втупивши погляд у землю, пішов далі по обочині дороги. Грузовик проїхав повз мене, але зараз же зупинився. Я переборов бажання тікати — адже машина могла хутко розвернутись, і тоді мені не втекти. Я почув за собою поспішні кроки. Хтось гукнув:

— Гей, монтер!

Я обернувся. До мене підійшов літній чоловік у формі.

— Ви розумієтеся на моторах?

— Ні. Я — електрик.

— А може, це якраз свічки й барахлять. Погляньте на наш мотор.

— Подивіться, будь ласка… — озвався іще хтось з кабіни. Я підвів погляд. То була Гелен. Вона визирала з-поза спини солдата, приклавши палець до уст. Штани і світер щільно облягали її худорляву постать.

— Подивіться, — повторила Гелен, пропустивши мене повз себе. — Будь обачний! — прошепотіла вона. — Удавай, ніби ти щось та тямиш! А тут усе в порядку…

Солдат топтався без діла позаду нас.

— Звідки ти взявся? — прошепотіла Гелен.

Я відкрив рипучий капот мотора.

— Утік. Як нам з тобою зустрітись?

Вона разом зі мною схилилась над мотором.

— Я заготовляю продукти для їдальні. Післязавтра приходь у село! Перше кафе ліворуч. О дев’ятій ранку.

— А до того?

— Чи надовго це? — спитав солдат.

Гелен витягла з кишені штанів пачку сигарет і простягла солдатові.

— Ще кілька хвилин. Нічого страшного не трапилось.

Солдат запалив сигарету і сів край дороги.

— Де? — спитав я Гелен, схиляючись над мотором. — У лісі? Біля огорожі? Учора я там був. Може, сьогодні ввечері?

Гелен якусь хвилину вагалася.

— Гаразд. Сьогодні ввечері. Але раніш як о десятій не зможу.

— Чому?

— Тоді вже всі інші підуть геть. Значить, о десятій. А коли не вийде, то післязавтра вранці. Будь обережний!

— А яка тут охорона?

Солдат підійшов до нас.

— Нічого серйозного, — пояснила йому Гелен по-французьки. — Зараз поїдемо.

— Стара машина, — додав я.

Солдат засміявся.

— Нові машини боші позабирали. Та ще міністри. Ну, поїхали?

— Поїхали, — відповіла Гелен.

— Добре, що ви нам стрілися, — зауважив солдат.

— Про мотори я знаю тільки те, що їх заправляють бензином…

Солдат поліз у кабіну. За ним сіла Гелен і включила мотор. Він негайно ж завівся, бо вона, мабуть, навмисне вимкнула була запалювання.

— Спасибі! — крикнула Гелен і перехилилася з кабіни до мене. Губи її ворушилися, але нічого не можна було розібрати.

— Ви — першорядний спеціаліст! — сказала вона потім голосніше і поїхала.

Декілька секунд я стояв, оповитий синюватим димком від машини. Я майже не відчував ніякої радості від побачення — отак раптову зміну спеки й холоду сприймаєш як одне й те саме. А тоді поволі, механічно посуваючись уперед,