Амаркорд - Наталія Володимирівна Сняданко

Хто з нас, самовпевнених, юних і безмежно наївних, не мріяв померти під паризьким мостом Мірабо, лондонським Тауером чи хоча б під давно уявними руїнами Берлінської стіни? Хто не відчував себе невизнаним і неприкаяним генієм, вихідцем із напівміфічного для середньостатистичного європейця західноукраїнського регіону? Хто не прагнув в'їхати до Європи на тріумфальній колісниці, супроводжуваній численним почтом, багатими дарами, вродливими наложницями (або наложниками) і захопленою публікою, чи хоча б перетнути кордон у звичайному туристичному автобусі з блискучою шенгенською візою у паспорті? Мріяв кожен.

Хто не мріяв про те, щоб нас знали у світі і при слові Україна не лише сумно підтакували: «Я, Я, Тшернобиль», а й захоплено кивали б: «Б'ютіфул, Галичина»? Один із моїх знайомих, який теж про це мріяв, одного разу навіть пережив подібне відчуття, коли митник на французькому кордоні, ввічливо запитавши про мету подорожі, радісно закивав: «Уї, уї, Галіція» і, перейшовши на ламану іспанську, спробував поцікавитися, чому подорожній їде не в той бік. Коли мій знайомий зрозумів, яку саме «Галіцію» має на увазі митник, то теж перейшов на ламану іспанську і послав невігласа під три чорти, ризикуючи викликати обурення останнього, не перетнути кордон і на все життя залишитися в країні неосвічених франків. Але митник був швидше спантеличений, ніж ображений такою поведінкою мого знайомого, тому все закінчилося добре.

Але повернімося до Баден-Бадена. Це місто, сама назва якого спонукає зануритися в теплу пахучу ванну і забути про всі світові проблеми, викликає якщо не довіру, то принаймні спокусу. Зі шкільних уроків історії і рекламних туристичних буклетів Баден-Баден поставав у моїй уяві таким собі напівпримарним куточком із легкими білими будівлями, знаменитими римськими лазнями, вулицями, заповненими вічнозеленими деревами, кадилаками і нудьгуючими мільйонерами. Хтось розповідав мені, що в одному з центральних парків міста є шаховий майданчик, який за розмірами більше нагадує тенісний, а шахові фігури на ньому досягають половини людського зросту. Тут збираються пенсіонери і влаштовують шахові турніри, які мимоволі супроводжуються гімнастичними вправами, адже кожна шахова фігура має вагу гантелі середніх розмірів.

Ще більше мені розповідали про знамениті, збережені майже в первозданному вигляді ще з римських часів терми, себто лазні, після одного сеансу в яких виникає відчуття, ніби молодшаєш на десять років.

А знамените казино, в якому програвав солідні суми сам Федір Михайлович, а сам Іван Сергійович від щирого серця оплачував ці борги. А знамениті, доглянуті будівлі старої частини міста. Цікаво, як все це виглядає насправді?

Ніде так яскраво не виявляється прихована ніжність родинних стосунків, як на вокзальних перонах, автостанціях, морських, річкових і аеропортах. Люди, які ще вчора сварилися одне з одним, дорікаючи найбільшими смертними гріхами через розбиту тарілку, не викинуте вчасно сміття, необдумано потрачені гроші, загублений ключ від квартири чи просто занадто пізнє повернення додому чи надто тривале сидіння в туалеті, раптом усвідомлюють, що завтра може не настати, сьогодні незабаром закінчиться і вже більше ніколи не повториться. Адже завтрашнє «сьогодні» — це вже щось зовсім інше, навіть якщо від сьогоднішнього «сьогодні» воно нічим не відрізняється. Що всі ми живемо один раз, перебуваючи в щоденній небезпеці завершити своє існування, так ні з ким і не попрощавшись. Що кожне прощання може стати останнім, а може виявитися і першим із цілої низки безкінечних прощань, зустрічей і нових розлук, кожна з яких буде ще болючішою, небажанішою, тривалішою.

Дивовижно, якими сентиментами подібні дурниці наповнюють розчулені душі тих, котрі від'їжджають, а особливо тих, хто залишається. Здавалося б, того просяклого першою березневою відлигою ранку ніщо не спонукало до урочисто-трагічного настрою. Ні валіза, котру татові довелося везти до автобуса на старенькому візку і підняти яку в мене не було жодних шансів (що я робитиму з нею, якщо мене раптом не зустрінуть?), ні автобус, який спізнився на п'ять годин, а потім ще дві години ніяк не міг завестися, ні несподіваний нежить, який примушував мене голосно й часто чхати і витирати хустинкою носа, а заодно й очі. Під кінець цей дивний нежить передався і всім іншим членам родини. Здавалося б, яка тут урочистість: бабця з власноручно пошитим із старого білого простирадла халатом і з власноручно ж виплетеними шкарпетками в руках, мама з великим пакунком канапок і варених яєць, тато, який везе скособочену валізу на старенькому двоколісному візку, безуспішно намагаючись обминати калюжі, підстаркуватий домашній пес із прокушеним в одній із любовних баталій вухом, кругленький водій зі своїм німецьким автобусом і одеським акцентом, загальне чхання…

Можливо, це мені лише здається і ніякого трагізму в ситуації не було. І в бабці котилися сльози від звичайного нежитю, як це буває у всіх, а мама просто змерзла на ще по-зимовому холодному вітрі. І від цього в неї почали тремтіти плечі. Тато запалив першу після 20-річної перерви цигарку, бо його рознервувала виснажлива процедура перетягання візка, а пес жалібно скавулів, оплакуючи своє поранене вухо. Так, чхаючи і сякаючись, ми й провели останні 2 години перед від'їздом.

Водій нашого чистого й зручного автобуса називався гер Крант, щедро обдаровував оточуючих своєю білозубою з поодинокими золотими вкрапленнями посмішкою, був підкреслено ввічливим, дбайливим у ставленні до пасажирів і щохвилини переходив у спілкуванні з мови, яка на певних теренах все ще виконує функцію міжнаціонального спілкування, на мову, все ще незрозумілу для переважної більшості присутніх. Це, з одного боку, піднімало його авторитет у наших провінційних галицьких очах, а з іншого — створювало ефект відчуженості, навіть певної ворожості. Можливо, останнє було більше спричинене особливостями звучання тої чи іншої мови, яке асоціювалося з носіями тої чи іншої ментальності, а ті, в свою чергу, ще за пам'яті обох моїх бабусь виробляли таке,