Чорний обеліск. Тріумфальна арка. Ніч у Ліссабоні - Еріх Марія Ремарк

— Мене заарештували, — майже з гордістю відповіла Гелен. — Так само як і тебе. І значно раніше за всіх інших жінок. Я сподівалася знайти тебе тут.

— За що тебе взяли?

— А тебе за що?

— Мене вважають за шпигуна.

— Мене теж. А привід — мій чинний паспорт.

— Звідки ти це знаєш?

— Я тільки-но була на допиті, і мені так сказали. Я яе справжня емігрантка. Інші жінки-емігрантки ще на свободі. Це мені пояснив маленький чоловічок з напомадженим волоссям, від якого тхне слимаками. Це він і тебе Допитує?

— Не знаю. Тут усе тхне слимаками. Хвала Богу, що ти принесла ковдри.

— Принесла, що змогла. — Гелен розкрила кошик. Дзенькнули дві пляшки. — Коньяк, — сказала вона. — Не вино. Я принесла тільки концентрати… Вам тут дають їсти?

— Як і скрізь. Можна через поліцаїв купувати бутерброди.

Гелен схилилася до мене і почала придивлятись.

— Ви тут як зборище негрів. Хіба вам не дають і помитись?

— Поки що ні. Але не зі злості. Просто через недбалість.

Гелен витягла з кошика коньяк.

— Пляшки вже відкорковані, — пояснила вона. — Остання люб’язність власника готелю. Він вважав, що у вас тут немає штопорів. Пий!

Я потягнув добрячий ковток і віддав їй пляшку.

— У мене навіть чарка є, — сказала Гелен. — Треба ж підтримувати цивілізацію, поки можна.

Вона налила собі чарку і випила.

— Від тебе пахне літом і свободою, — вимовив я. — А як там на волі?

— Як за мирного часу. Кафе переповнені. Небо — блакитне.

Гелен глянула на поліцаїв, що сиділи рядком на сцені, і засміялась.

— Ніби у тирі! Здається, можна пальнути у ті фігури, а коли якась перекинеться, то дістанеш приз — пляшку вина або попільничку.

— Тут рушниці мають ці фігури.

Гелен витягла з кошика паштет.

— Це від хазяїна, — доповіла вона. — 3 привітом і власною сентенцією: la guerre — est merde[38]. Ось виделки і ніж. Хай живе цивілізація!

Мені раптом стало весело. Адже Гелен зі мною, все гаразд. Війна ще не почалася, і, можливо, нас незабаром випустять.

Наступного вечора ми дізналися, що нас розлучають. Мене мають відвезти до табору в «Коломб», а Гелен — до в’язниці «Ля птіт Рекет». Навіть якби нам повірили, що ми одружені, нічого б не змінилось. Адже розлучали і подружжя.

Ніч ми просиділи в підвалі. Один зі сторожів, змилосердившись, дозволив нам це. Хтось приніс декілька свічок. Значну партію арештованих уже вивезли, лишилося нас чоловік сто, були серед нас і іспанські емігранти, їх теж позаарештовували. В ретельності, з якою в антифашистській країні виловлювали антифашистів, було щось глузливо-парадоксальне — можна було подумати, що ти в Німеччині.

— Чому вони нас розлучають? — запитала Гелен.

— Не знаю. Через недоумство; не тому, що вони такі жорстокі.

— КоЛи б чоловіків та жінок тримали в одному таборі, то не було б спокою від ревнощів та скандалів, — повчально розказував мені низенький літній іспанець. — Тому вас і розлучають.

Гелен заснула біля мене, накрившись своїм леопардовим пальтом. У підвалі було кілька зручних м’яких лав, але їх віддали чотирьом чи п’яти старим жінкам, яких на цю ніч теж привели сюди. Одна з них запропонувала Гелен своє «спальне» місце на час від третьої до п’ятої години, але та не погодилась.

— У мене ще буде багато самотніх ночей, тоді й висплюся, — відповіла вона.

То була якась дивна ніч. Гомін голосів поволі вщух. Старі жінки пересдали плакати і поснули; часом, прокинувшись, вони схлипували, потім знову поринали в сон, ніби в чорну вовну, що душила їх. Свічки одна по одній згасали. Гелен спала, притулившись до мого плеча. Уві сні вона обіймала мене; прокидаючись час від часу, шепотіла мені слова, що були то словами дитини, то коханої жінки, слова, яких не говорять удень, а за нормальних умов і вночі говорять хіба зрідка — то були слова, якими промовляла лиха година й розлука, промовляло тіло, що не хоче розставатись, промовляли шкіра і кров; то був зойк, Одвічний зойк в історії людства: не можна двом не розстатись, хтось один та мусить піти геть, а смерть щосекунди тягне за руку, не даючи зупинитись, хоч ми вже стомлені і нам хоч годинку хочеться потішити себе ілюзією вічного життя. Потім Гелен поволі зсунулась мені по грудях аж на коліна. Я обхопив її голову руками і у світлі останньої свічки дивився, як вона дихає. Я чув, як чоловіки вставали і навпомацки пробиралися поміж купами вугілля, щоб тихо там помочитися. Свічечка ледве блимала, і навколо шугали надмірно великі тіні, ніби ми сиділи в якихось примарних джунглях, а Гелен була леопардом, що втік, і чаклуни шукають її, промовляють свої заклинання. Потім згасла остання свічка й усе поринуло в задушливу хропучу пітьму. Я від-, чував, як Гелен дихає під моїми руками. Одного разу вона рвучко звелася, зойкнувши тонким голосом.

— Я тут, — зашепотів я. — Не лякайся. Нічого не скоїлось…

Вона знову лягла і, цілуючи мені руки, замурмотіла:

— Ага, ти тут. Ти повинен завжди бути зі мною.

— Я завжди буду з тобою, — шепотів я. — А як нас і розлучать ненадовго, то я тебе неодмінно знайду.

— Ти прийдеш до мене? — промурмотіла вона уже крізь сон.

— Неодмінно прийду. Неодмінно! Де б ти не була, я тебе знайду. Так само як знайшов оце недавно, востаннє.

— Добре, — зітхнула вона і повернулась обличчям так, що воно лягло мені в долоні, як у чашу. Я сидів і не спав. Часом я відчував її губи у себе на пальцях, а одного разу відчув ніби сльози, але промовчав. Я дуже любив її, і думалось мені, що ніколи, навіть коли вона була неподільно моя, я не кохав її міцніше, ніж у ту бридку ніч, коли чулось хропіння сонних людей і той своєрідний шиплячий звук, що його створює сеча, ллючись на вугілля. Я сидів тихо-тихо; моє «я» поглинула любов. А тоді настав ранок, тьмяний, сірий присмерк, що все знебарвлює і коли у людини під шкірою видно кості… Мені раптом здалося, ніби Гелен умирає, а мені треба її збудити і втримати. Та от вона прокинулась і розплющила одне око.

— Як ти думаєш, — запитала вона, — зможемо ми дістати гарячої кави та булочок?

— Спробую «підмастити» сторожа, — сказав я, відчуваючи себе щасливим.

Гелен розплющила друге око й почала придивлятися до мене.

— Що сталося? — спитала вона. — У тебе такий вигляд, ніби ми виграли тисяч сто… Нас випустять на волю?

— Ні, — відказав я. —